Ярослав Йосипович Мельник - Далекий простір

з колишніх зрячих. Одне покоління працювало для іншого, і ось нарешті зрозуміли, хлопче: доки вони будуть сидіти в квадраті 4-Б, зробити щось неможливо, бо там усе під контролем. А спроби влаштуватися поза мегаполісом завжди провалювалися, розумієш? Адже вони промацують локаторами величезні території навколо, втекти і сховатися нереально. Дві або три віддалені бази, засновані в минулих численнях, були легко стерті з лиця землі. І тоді виникла єдина надія: зробити апарат, який би блокував щупальця локаторів.

– Як це? – запитав Габр.

– Як! Створюється пляма, невидима для локатора, чисте поле, розумієш?

– Хіба це можливо?

– Як бачиш, – засміявся Окс. – Над цим, сидячи в трущобах квадрату 4-Б, працювало кілька поколінь, таємно. Для цього засилали своїх людей у технічні лабораторії. Коротше, в минулому численні нейтралізатори нарешті придумали і відразу створили невидиму базу, на якій ми зараз знаходимося. Ти зрозумів, чорт забирай?

– Так.

– Ми вже третє покоління тут. Третє покоління…

– І про неї нічого не знають?

– Вони не розуміють, звідки ми з’являємося і куди зникаємо. А намацати нас руками не так-то просто!

Окс голосно засміявся.

– Тепер слухай, хлопче. – Він поклав Габрові руку на плече. – Якого біса ти зв’язався з цією бабою?

Габр весь напружився.

– Не будь мямлею, – сказав Окс. – Не тримайся за спідницю. Ти знаєш, хто тебе запхав у бокс-камеру?

– Я просив би не говорити про… – Габр затнувся.

– Протри очі, хлопче! Ми за тобою давно стежимо, ти був у наших розрахунках іще двадцять років тому. Чого ти так здивувався? У тебе прапрапрадід був зрячим. Ми маємо доступ до картотеки Центру статистики. Ми чекали. Вони чекали, і ми чекали, і ось ми тебе нарешті перехопили. А ти мало не зіпсував нам усієї гри… Довірився бабі…

– Я…

– Вислухай всю правду, тоді говори, – перебив Окс. – Якщо ти думаєш, що твоя дівчина зателефонувала в «екстрену допомогу» і за тобою приїхали, то ти просто бовдур.

– Звідки ви все знаєте?

– Ти слухай: її татусь працює в апараті Державної Наради. Сошка дрібна, але апаратна, зрозумів? Він дрижить за своє місце. От і викликав кого треба.

– До чого тут її батько?

– Ти хіба досі нічого не втямив? Істерична шмаркачка у розпачі їде до люблячих тата і мами і передає їм жахливі враження від твого марення. Тато і мама переконують її, що ти серйозно хворий і що заради вашої, чорт візьми, високої любові тебе треба негайно запхати в диспансер, інакше ти взагалі звихнешся. Зрозумів тепер? Через цю твою бабу ми втратили стількох людей. Якщо хочеш знати, хлопче, це одна з найбільш відчайдушних наших збройних вилазок. Уявляєш, що тепер робиться в Держоб’єднанні? 17 числень нічого подібного не було. Ну, ходімо. Досить теревенити.

Окс підвівся.

Вони пройшли повз якісь будівлі, звернули праворуч і зупинилися.

– Сюди, – сказав Окс.

Чиїсь руки легко торкнулися його чола.

– А якщо андростілл не допоможе? – запитав хтось, хто стояв поруч.

– Не базікай, Ніє!

– Зараз.

Габрові закинули голову і вилили якусь рідину.

– Закрий рота, – сказав жіночий голос.

– Тільки обережно, не пошкодьте йому око.

– Так, генерале.

Весь час, поки працювали над пломбами, заходили якісь люди. Про щось пошепки питали один одного.

Нарешті Габр відчув, як його очні западини після болючого ривка звільнилися.

– Пошкоджена шкіра, – сказав жіночий голос.

– Це не страшно. Ну, хлопче, – Окс підійшов до нього, – чого мовчиш?

– А що? – тихо спитав Габр.

– Що ти бачиш, чорт забирай? Ти розплющив очі?

– Так.

– І що ти бачиш?

– Нічого.

– Як нічого? Триста чортів! Ведіть його у двір! Швидко!

Його вивели на подвір’я, там гріло сонце.

– Що?! – Хтось тряс його за плечі.

– Нічого, – майже прошепотів Габр.

Потім він ніби кудись провалився. А коли прокинувся, то почув рух і шум натовпу.

– Чорт візьми! Чорт візьми! – кричав не своїм голосом Окс. – Вони його встигли осліпити!

Із книги «Незатребувані діапазони почуттів»

Автор Зарх Лінк. Час видання – третій сектор 14-го числення. Інвентаризаційний номер 18-ЛЗ-44387. Ящик № 36744495. Два примірники. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Розділ 3. Межі та їхні характеристики

Змалку нас навчають, що сім’я, діти, почуття прив’язаності один до одного – основні і єдині цінності, на яких ґрунтуються статеві стосунки. Вранці ми встаємо, гріємо їжу, потім поспішаємо на роботу. Наш світ обмежений квартирою, роботою, знайомою вулицею і розподільником, який забезпечує нас їжею. І ми любимо цей світ, у ньому нам комфортно, і близькі, що існують тут, насправді нам близькі – їх завжди можна помацати. І навіть якщо нам зрідка доводиться кудись їхати, у нас не виникає почуття дороги, відриву від близьких, адже, вирушаючи куди-небудь, ми не рухаємося з місця. Наш близький простір із нами і тільки чекає, поки знайомі речі і люди знову займуть у ньому свої місця. А в цьому останньому ми завжди впевнені.

Але поглянемо бодай на мить на цю ідилічну картинку з іншого боку. При ближчому розгляді виявляються дивовижні речі.

А. Наш світ обмежений

Промовляючи цю фразу, ми не вдумуємося в останнє слово, а в ньому ж прихована глибока етимологія. «Обмеженість» у нашому розумінні передбачає «замкнутість», «затишок» – можливо, найдорожче для нас, ґрунт, на якому ми тримаємося.

Але що, власне, є «межа»? Це давнє слово майже не вживається саме собою, та якраз воно лежить в основі поняття «обмеженість». «Межа» має ніби два смислових вектори: один спрямований усередину і визначає «затишок», а інший… Ось тут і починається сфера нами не усвідомленого. Другий вектор спрямований назовні: якщо є межа, отже, треба думати, є і те, що за межею. У коледжах нас навчають, що подібне мислення базується на софізмі, і його результат – дурна, неіснуюча безкінечність. Але вдумаймося: що буде, якщо ми ступимо за межу знайомої вулиці? Ми не робимо це лише тому, що нам страшно. Нам «не хочеться втрачати себе». І тому ми вважаємо за краще просто не думати «над порожніми проблемами».

І справді, в нашому житті стільки проблем! То невже нам іще потрібно звалювати на свої плечі щось зовсім абстрактне, розгляд якихось загальних понять, які не мають стосунку до нашого життя?

Чи воно насправді так? Я б не писав цю книгу, якби не був упевнений, що від вирішення проблем, які здаються надто абстрактними, залежить розкриття однієї великої таємниці нашого існування. А саме: ми від самого початку чимось обмежені. І тільки завдяки цьому «обмеженість» має для нас позитивне значення «затишку», але чомусь не включає тривожного, задушливого сенсу «ув’язнення».

Я постараюся роз’яснити цю парадоксальну думку.