Марина та Сергій Дяченко - Брамник

з його манерами. Закліпав і весь подався вперед, наче бажаючи перехопити слова співрозмовника раніше, ніж вони злетять із його вуст.

— Ні вдень… — повторив Руал з притиском, бо ніяк не міг намацати вірного шляху, ні… вночі…

І вельможа почервонів! Раптово, болісно, як наречена на порозі спальні; почервонів і відсахнувся, суплячись і щосили намагаючись опанувати себе.

Руал зрозумів. Ця розгадка обіцяла порятунок. Карти замиготіли в його руках, як шпиці колеса, що скажено крутиться.

— Знаю! — проголосив він якомога голосніше. — Знаю, як тяжко вашій світлості в ту мить, коли після тяжкої праці й марних зусиль палкий любовний порив вашої шляхетної світлості закінчується гірким розчаруванням! Знаю, яка герцогиня невдоволена і якими образливими словами вона засмучує вашу світлість! Знаю, що сам вигляд подружнього ложа…

— Тс-с-с! — засичав герцог, бризкаючи слиною.

Тремтячими руками він згріб зі столу карти, побоюючись, очевидно, що вони ще й не те можуть розповісти.

Руал знесилено відкинувся на спинку стільця і вимучив слабку подобу тієї особливої переможної посмішки, якою сяяв колись чудовий маг Ільмарранен.

Герцог скочив так рвучко, що мало не зніс зі стіни кабанячу голову, й наліг черевом на стіл, дихаючи Руалові в обличчя:

— Це жахлива таємниця, ворожбите! Я замкнув дружину… Їй прислуговує глухоніма баба… Але дружина ненавидить мене, ворожбите! Вона знущається з мене, коли я… я збираюся… Хочу… Я намагаюся… Прокляття!

І від надміру почуттів вельможа заметався по кабінету. Руал спостерігав за ним, почухуючи перенісся.

Знесилений герцог знову звалився в крісло, втілюючи безмежний розпач. Кабан над його головою втратив значну частку своєї лютості і, очевидно, впав у зневіру.

— Отже, я з’явився вчасно, — вагомо сказав Руал по достатній паузі.

Герцог, приголомшений своєю ганьбою, підвів на нього каламутні очі:

— Проси, чого хочеш, ти, віщуне… Будь-які гроші… Якщо вже карти розповіли тобі про моє горе, то, напевне, вони знають, як зарадити йому!

— Карти знають, — тонко всміхнувся Ільмарранен.

Зараз цей небезпечний тиран був під його владою — ненадовго, зате цілком надійно.

— Картам багато чого відомо, — Руал звівся, не збираючись марнувати відведеного йому часу. — Про платню домовимося наперед.

Герцог закивав, а Ільмарранен швидко глянув на туалетний столик: раптом він злякався, що ящірка виявиться лише оманою. Але ні — на нього так само уважно дивилися смарагдові очі.

Він хотів провести пальцем по її граційно вигнутій спинці — але не посмів. Обережно визволив ящірку з безладної юрми флаконів з кепським запахом, посадив собі на долоню… Вона вмостилася просто й зручно.

— Ось моя платня, — сказав Руал.

Вельможа крекнув.

…Ранком наступного дня замок лихоманило.

Лакеї та пралі, конюхи й кучери, кухарі з кухарчуками й сам управитель на чолі дюжини покоївок забули про щоденні справи й метушилися, ніби мурахи з поруйнованого мурашника.

Знахар, який прибув казна-звідки й невідомо чим завоював довіру герцога, був у центрі цієї метушні й віддавав розпорядження, від яких кидало в жар навіть матрону-інтендантшу, яка чимало встигла побачити на своїм віку.

— Пацюків знадобиться дюжина або й дві… — серйозно і зосереджено пояснював знахар. — Мізинець на правій щурячій лапці має силу, про яку відомо не всім, о, далебі не всім!

Руал переможно оглянув з’юрмлену челядь і вів далі:

— Тепер — яйце зозулі. Шукайте, ледарі, це наказ пана герцога! — гримнув він, помічаючи деяке замішання. — Нашийник найкращого собаки… — він один за одним загинав пальці, — іржа з криничного ворота…

Люди перешіптувалися, знизували плечима — вони не підозрювали, очевидно, про нещастя свого пана й не могли навіть припустити, що задумав самозваний знахар.

А в Руала вже не вистачало пальців для загинання:

— Цвях із підкови здохлої кобили… Ні, жеребець не підходить. Кобила, що вмерла власною смертю. Шукайте! Ах, торік? Але цвях же цілий? Чудово, дістаньте! — тут Руал відшукав серед юрби єгеря, до сідла якого був учора прив’язаний, тицьнув пальцем йому в груди й лагідно мовив:

— Ти й дістанеш! Підкову можна брати будь-яку, але кобилу — мусиш відкопати… Доставиш особисто панові герцогу, друже, тільки ж гляди, не здумай вдаватися до хитрощів…

Єгер сполотнів і пішов, похитуючись. Руал провів його батьківською посмішкою, а далі правив своєї:

— Локони дванадцяти незайманок… Мотузка від похоронного дзвона… До речі, — Ільмарранен повернувся до управителя, — пошліть кого-небудь на цвинтар, мені потрібен будяк з могили утопленика.

Управитель щось прошепотів йому на вухо, Руал презирливо підвів брови:

— Не може не бути такої могили. У крайньому разі доведеться кого-небудь утопити… Краще знайдіть відразу, друже, — і Руал з довірою зазирнув у вічі управителю.

— Зілля мусить бути зібране перш ніж сонце торкнеться обрію… — заклопотано повторював він потім наляканому герцогові. — До моменту, поки диск його не сховається цілком, слід провести обряд освячення любовного напою. Все повинно бути виконане з точністю до миті, але потім, ваша шляхетна світлосте, ви будете винагороджені…

Руал, до слова, теж розраховував на деяку винагороду. Він був не з тих, хто просто так пробачає приниження та переляк.

— Зберіть кал бурої курки, добудьте паленого пір’я і личинок… — диктував він управителеві, приховуючи мстиве задоволення. Герцог нервово щулився та по мірі з’ясування складу любовного зілля дедалі більше похмурнів. Коли вони зі знахарем залишилися наодинці, бідолаха спробував несміливо заперечувати, але Руал лагідно відповів:

— О, як ви будете винагороджені, ваша шляхетна світлосте!

Перед заходом сонця запах парфумів у кабінеті герцога був остаточно переможений іншим запахом, могутнім, пронизливим, як вереск поросяти, що вмирає під ножем. Вельможа, наділений тонким нюхом, затискав собі носа.

— Час надходить! — оголосив Марран. — Напій готовий. На вашу світлість чекає обряд — і відразу по тому ніч чудових утіх!

Герцог болісно закашлявся.

Двір замку був повен збуджених, заінтригованих людей. На вежі чатував кухарчук, зобов’язаний повідомляти про положення сонця стосовно обрію. Згасли печі на кухні, спорожніли кімнати для слуг, навіть стражники від звідного мосту залишили свої пости й разом із усіма витріщалися на герцогські вікна.

На високому балконі в покоях герцогині виднілася постать самітниці.

А чоловік і володар готувався до ночі дивовижних утіх. У вбранні, що складалося з самої тільки мотузки від похоронного дзвона, прикрашеної пучечком волосся з локонів дванадцяти незайманок, у нашийнику найкращого собаки на червоній м’ясистій шиї герцог переступав босими ножиськами просто по кам’яній підлозі. В одній руці нещасливий чоловік тримав чашу з напоєм, на поверхні якого плавали палені пера, а іншою міцно стискав почервонілі ніздрі.

— Де божу більше… — по-страдницьки шепотів він.

— Уже-і! — заверещав з вежі кухарчук-спостерігач. — Сонце сідає!

— Час! — прошепотів гарячково збуджений Руал. — Починаємо обряд! Повторюйте за мною, тільки голосно! Чим голосніше ви