Ієн Макьюен - Спокута

V

 Ні близнюки, ні Лола не знали напевне, що примусило Брайоні покинути репетиції. У той час вони навіть не здогадувались, що саме це й сталося. Вони якраз повторювали сцену хвороби, ту, де прикута до ліжка Арабелла вперше приймає на своєму горищі принца, переодягненого добрим лікарем, і все йшло досить вдало, принаймні не гірше, ніж завжди, і близнюки торохтіли свої репліки не більш недоладно, ніж раніше. Щодо Лоли, то вона не хотіла бруднити свій кашеміровий светрик, лежачи на підлозі, тому знесилено впала на стілець, і режисер навряд чи й міг щось заперечити. Старша дівчинка так глибоко перейнялася настроєм байдужої поступливості, що навіть подумати не могла про чиєсь незадоволення. У певний момент Брайоні, яка щось терпляче пояснювала Джексону, раптом замовкла, нахмурилася, наче збираючись щось уточнити, а потім пішла геть. Не було ніяких серйозних творчих розбіжностей, ніяких сварок, ніякого грюкання дверима. Вона розвернулася й просто вийшла, наче спішила до вбиральні. Всі інші чекали, несвідомі того, що на цьому все й скінчилося. Близнюкам здавалося, що вони дуже старалися, а особливо Джексон, відчуваючи, що він усе ще в неласці в домі Толлісів, вважав, що може дещо реабілітувати себе, догоджаючи Брайоні.

Чекаючи, близнюки грали у футбол дерев’яним кубиком, а їхня сестра дивилася у вікно, щось тихенько наспівуючи. Коли минуло невідомо скільки часу, вона вийшла в коридор, пройшла в його кінець, де були відчинені двері в кімнату, в якій ніхто не жив. Звідси їй було видно дорогу й озеро, за яким здіймався стовп сліпучого світла, аж білого від жахливої пополуденної спеки. На тлі цього стовпа, недалеко від острівного храму, вона ледь могла роздивитися Брайоні, яка стояла біля самої води. Власне кажучи, та могла навіть стояти у воді — через сліпуче світло це важко було визначити. Не схоже було, що вона збирається повертатися. Виходячи з кімнати, Лола помітила біля ліжка явно чоловічу валізку з вичиненої шкіри з широкими ременями й вицвілими корабельними наліпками. Де їй чимось нагадало батька, вона зупинилася біля валізи й відчула легенький запах вагонної кіптяви. Притиснула великий палець до одного з замків і потягла. Блискучий метал був прохолодним, і палець залишав вогкі плямки, які тут же зникали. Язичок замка голосно клацнув і відскочив, налякавши її. Вона знов закрила його й швиденько вийшла з кімнати.

Час для всіх трьох тягнувся, нічим не заповнений. Лола відправила близнюків подивитися, чи басейн вільний — вони ніяково почувалися, коли там були дорослі. Хлопці повернулися зі звісткою, що там Сесилія з двома іншими дорослими, але Лоли вже не було в дитячій. Вони знайшли сестру у її маленькій кімнаті, де вона поправляла волосся перед ручним дзеркальцем, спертим на підвіконня. Хлопчаки, розлігшись на її вузенькому ліжку, почали лоскотати один одного, вовтузилися й голосно верещали. Вона не звертала на них уваги й не стала відправляти братів до їхньої кімнати. Зараз, коли репетиції не було, а басейн був недоступний, нічим не зайнятий час виявився для них гнітючим. Туга за домом охопила їх, коли П’єро сказав, що він голодний — до обіду залишалося декілька годин, а йти зараз просити щось поїсти не випадало. Крім того, хлопчакам не хотілося йти на кухню, бо вони боялися Бетті; вони зустріли її на сходах, коли та сердито несла в їхню кімнату червоні цератові простирадла.

Невдовзі всі троє знову опинилися в дитячій кімнаті, яка, окрім їхніх спалень, була єдиним приміщенням, де, як їм здавалося, вони мають право бути. Подряпаний синій кубик лежав там, де вони його покинули, і все було так, як і раніше.

Вони постояли, а тоді Джексон сказав:

— Мені тут не подобається.

Простота цих слів засмутила його брата, який відійшов до стіни, знайшов щось цікаве на плінтусі й став колупати його кінчиком черевика.

Лола обняла його за плечі й сказала:

— Все буде добре. Ми скоро поїдемо додому. — Її рука була значно тоншою і легшою за мамину, і П’єро заплакав, але тихенько, пам’ятаючи, що він у чужому домі, де найголовніше — гарно поводитися.

У Джексона теж були повні очі сліз, але він ще здатен був говорити.

— Зовсім не скоро. Ти просто так кажеш. Ми все одно не можемо поїхати додому… — Він помовчав, збираючись із духом. — Це розлучення!

П’єро і Лола застигли. Це слово ніколи не вживали при дітях, і вони теж ніколи його не вимовляли. В його приголосних вгадувалась якась немислима непристойність, шиплячий звук натякав на сімейну ганьбу. Навіть сам Джексон розгубився, коли в нього вирвалося це слово, але ніяка сила вже не могла повернути його назад, і як би він не виправдовувався, вимовляння цього слова вголос було таким же страшним злочином, як і сама дія, що б вона не означала. А цього не знав ніхто; навіть Лола. Вона наступала на нього, а її зелені очі стали вузенькими, як у кицьки.

— Як ти смієш таке казати?

— Бо це правда, — буркнув він, відводячи погляд. Він знав, що буде біда, що він сам собі винен, і вже готувався втекти, коли вона вхопила його за вухо і, нахилившись, зазирнула йому в очі.

— Якщо ти лупнеш мене, — швиденько сказав Джексон, — я все розкажу батькам. — Проте він же ж сам і знецінив ці рятівні слова, струхлявілий тотем запропащеного золотого віку.

— Ти ніколи більше не вимовиш цього слова. Чуєш?

Згораючи від сорому, він кивнув, і вона відпустила його.

Від переляку сльози у хлопців зникли, і П’єро, який завжди був готовий залагодити неприємну ситуацію, весело запитав:

— А що ми тепер будемо робити?

— Я теж постійно ставлю собі це запитання.

Високий чоловік у білому костюмі, який стояв у дверях, був тут, либонь, уже декілька хвилин, цілком достатньо, щоб почути, як Джексон вимовив те слово, і саме ця думка, а не його несподівана поява, втримала навіть Лолу від якоїсь відповіді. Що він знав про їхню сім’ю? Вони лиш дивилися на нього і чекали пояснень. Він підійшов і простягнув руку.

— Пол Маршал.

П’єро, який стояв найближче, мовчки потиснув руку, так само зробив його брат. Коли черга дійшла до дівчинки, вона сказала:

— Лола Квінсі. Це Джексон, а це П’єро.

— Які гарні у вас у всіх імена. Але як же мені відрізняти, хто з цих двох є хто?

— Мене всі вважають симпатичнішим, — сказав П’єро. Це був сімейний жарт, який вигадав їхній батько і який завжди смішив незнайомих, коли вони