Роджер Желязни - Двір Хаосу

Я випустив ручку і постояв, розмірковуючи і відпочиваючи. Потім я прихилився до неї плечем і штовхнув двері назад в повністю закрите положення. Зробив глибокий вдих і знову схопився за неї.

Я знову поставив ліву ногу туди, де вона побувала. На цей раз ніякого поступового натиску. Я рвонув і відштовхнувся одночасно. Зсередини пролунав тріск лопання засува і брязкіт, і двері пройшли вперед приблизно на півфута, скрегочучи на ходу. Вони, здається, ходили тепер вільніше, так що я піднявся на ноги і змінив свою позицію на протилежну — спиною до стіни — і знайшов цілком достатню точку прикладання сили, щоб виштовхнути її назовні.

На цей раз вони просунулися легше, але я не міг втриматися від того, щоб упертися в них ногою, коли вони почала відкриватися, і штовхнув що було сил. Двері проїхали повні 180 градусів, врізалася в скелю по іншу сторону з сильним гучним звуком і розбилися на декілька шматків, які захиталися, розлетілися і посипалися на землю з гуркотом, що змусив її здригнутися, розбиваючись на нові осколки, коли вони падали один на одного.

Грейсвандір була у мене в руці, перш ніж все впало, і, різко пригнувшись, я прокрався швидко подивитися за ріг.

Світло… за рогом було освітлення… від маленьких ламп, що висіли на гаках уздовж стіни… Поряд зі сходами… Спускаюся вниз… До місця, де більше світла і виходять якісь звуки… Начебто музика…

Але в поле зору нікого не було. Я б подумав, що піднятий мною пекельний гуркіт приверне чийсь увагу, але музика тривала. Або шум якимось чином не долинув, або вони плювати на нього хотіли, що би там не було.

Я піднявся і переступив через поріг. Моя нога натрапила на металевий предмет. Я підняв і вивчив його. Зігнутий засув. Вони замкнули за собою двері. Я кинув його через плече назад і взявся спускатися по сходах.

Музика — скрипки і волинки — стала голосніше, коли я наблизився. За слабеньким світлом я побачив, що праворуч від мене біля підніжжя сходів був якийсь зал. Сходинки були маленькі і їх було багато. Я не трудячись підкрадатися поспішив вниз в зал.

Коли я повернув і заглянув в зал, то побачив сцену зі сну якогось п'яного ірландця. У задимленому, освітленому факелами залі орди червонопиких людей, одягнених в зелене, в метр ростом, танцювали під музику або поглинали те, що було схоже на кружки елю, тупаючи ногами, ляскаючи по столах і один по одному, посміхаючись, сміючись і викрикучи щось. Уздовж однієї стіни розміщувалися величезні барила і перед ними вишикувалася черга з безлічі бенкетуючих. У ямі, на протилежному кінці приміщення, горіло величезне багаття, його дим висмоктувався через тріщину в скельній стіні, над нею тягнулися кудись печерні проходи. Зірка була прив'язана до кільця в стіні, поряд з цією ямою, і кремезний маленький чоловічок у шкіряному фартусі точив якісь підозрілі на вигляд інструменти.

Кілька осіб повернулись в моєму напрямку, пролунали крики і музика раптово припинилася. Мовчання було майже повним.

Я підняв меч над головою і попрямував через зал до Зірки. До того часу всі обличчя були повернені в моєму напрямку.

— Я прийшов за своїм конем, — сказав я. — Або ви приведете його мені, або я піду й заберу його. У другому випадку буде набагато більше крові.

Праворуч від мене один з чоловіків, побільше і більш сивий, ніж більшість інших, прочистив горло.

— Перепрошую, — почав він. — Але як ви потрапили сюди?

— Вам знадобляться нові двері, — замість пояснення відповів я. — Ідіть і подивіться, якщо цікавитеся, якщо від цього є якась різниця — а вона може бути. Я почекаю, — я ступив убік і встав спиною до стіни.

— Я це зроблю, — кивнув він і стрімголов кинувся геть.

Я відчував, як моя породжена гнівом сила перетікає в Камінь і назад до мене. Одна частина хотіла прорубати, пробити собі дорогу через зал, інша хотіла більш людського врегулювання розбіжності з людьми настільки меншими за мене, а третя і, напевно, більш мудра частина припускала, що маленькі діти можуть бути не такими вже слабкими супротивниками. Тому я чекав, яке враження справить мій подвиг з відкриванням дверей на їх делегата. Через кілька хвилин він повернувся, роблячи велике коло, обходячи мене.

— Приведіть людині його коня, — сказав він.

По залу пробіг раптовий шквал розмов. Я опустив меч.

— Приношу свої вибачення, — сказав той, хто віддав наказ. — Ми не бажаємо ніяких неприємностей з такими, як ви. Пошукаємо продовольства де-небудь в іншому місці. Ніяких недобрих почуттів, я сподіваюся?

Людина в шкіряному фартусі відв'язала Зірку і рушила у моєму напрямку. Бенкетуючі розступилися і дали дорогу, коли він провів коня через зал.

Я зітхнув.

— Я просто буду вважати інцидент вичерпаним, пробачу і забуду, — пообіцяв я.

Чоловічок схопив з найближчого столу кубок і передав його мені. Побачивши вираз мого обличчя, він сам пригубив з нього.

— Тоді чи не приєднаєтеся до нас за столом?

— Чому б і ні? — Сказав я. І, взявши кубок, осушив його, тоді як він зробив те ж саме з другим.

Він видав легке гарчання і посміхнувся.

То вкрай маленький ковток для людини ваших розмірів, — сказав він тоді. — Дозвольте мені вам принести ще один на доріжку.

Це був приємний ель, а я після своїх зусиль відчував спрагу.

— Гаразд, — погодився я.

Він крикнув піднести ще, коли мені доставили Зірку.

Ви можете намотати поводи на цей гак, — сказав він, показуючи на низький виступ близько дверей. — І кінь буде в безпеці, в стороні.

Я кивнув і зробив це, коли відійшов той м'ясник. Ніхто більше не витріщався на мене. Прибув глечик з елем і людина знову налила з нього наші кубки. Один з скрипалів заграв новий мотив. Через кілька митей до нього приєднався інший.

— Посидьте трохи, — запропонував гостинний господар, штовхнувши ногою лаву в моєму напрямку. — Тримайтеся, якщо вам завгодно, спиною до стіни. Ніяких фокусів не буде.

Я сів, обігнувши стіл, він сів з глечиком вина між нами. Добре було посидіти кілька хвилин, відвернути хоч ненадовго свої думки від моєї подорожі, пити темний ель і слухати веселий мотив.

— Я не стану знову виправдовуватися, — сказав мій новий співрозмовник. — Як і пояснювати теж. Ми обидва знаємо, що не було ніякого неправильного розуміння. Але право — на вашому боці, це ясно видно, — він посміхнувся й підморгнув. — Тому я теж вважаю інцидент вичерпаним. Ми не помремо з голоду.