Богдан Вікторович Коломійчук - Таємниця Єви

або завтра буде вбито ще одну жінку, то на своїй кар’єрі він може поставити хрест. Опинившись у кінній поліції, куди обіцяв відправити його Шехтель, він у кращому випадку дотягне до емеритури, а потім зіп’ється, щоб в останні роки життя страждати від галюцинацій і болю в печінці та сечовому міхурі.

– Я не так розпочав нашу розмову, – промовив комісар.

Самковський стрепенувся. Він добре знав свого шефа і тепер упізнав цей тон. Нічого доброго для Дервіля він не віщував. Комісар був на межі.

– Розпочніть інакше, – нахабно промовив кур’єр, – наприклад, з вибачень. А я пізніше поясню, чому.

– Самковський, – хрипло звернувся Вістович, – перевірте, чи є хтось у сусідній кімнаті.

Ад’юнкт зазирнув за двері і заперечливо мотнув головою.

– Двері не зачиняйте, – попросив комісар.

– Що ви задумали? – насторожено запитав Дервіль.

– Зараз побачиш, – відповів той, підводячись з-за столу. – Хапайте цю падлюку, Самковський!

Поліцейські в одну мить опинилися біля затриманого і, вхопивши за руки, потягли до дверей. Чоловік незчувся, як його пальці опинилися під дверними завісами, і Вістович потягнув ручку дверей на себе. Дервіль закричав, щоправда, радше зі страху, аніж з болю.

– Розпочнемо інакше, – перекрикнув його комісар, – наприклад, з того… Стули пельку!

Дервіль слухняно замовк.

– Наприклад, з того, що ти назвеш нам своє справжнє ім’я, – продовжив поліцейський, – я не читаю французькою, але знаю, що Дервіль – це персонаж із «Гобсека»…

Самковський з повагою глянув на шефа. Той, однак, мусив ще раз потягнути на себе дверну ручку, щоб змусити кур’єра спершу кричати, а потім і говорити.

– Вінцент Гаусман! – викрикнув той. – Мене звати Вінцент Гаусман…

Вістович усміхнувся якоюсь кривою посмішкою.

– Пані та панове, – без жодної урочистості промовив комісар, – славетний маг-цілитель Гаусман насправді шарлатан і контрабандист… Вітайте!

Поліцейські відпустили його, запропонувавши знову сісти за стіл.

– Сьогодні о дев’ятій я маю сеанс у місті, а потім декілька зустрічей з пацієнтами, – тихо промовив той. – Ви мусите мене відпустити.

– Буде видно, пане Гаусман, – відповів комісар, – до дев’ятої ще довго. А доти вам доведеться чимало мені розповісти. І хтозна, чи не врятує ваша розповідь ще якусь молоду, але надмірно пристрасну особу.

– Мені треба випити, – проскиглив Гаусман, – мене трусить, до того ж пальці болять…

– У вас є що-небудь, Самковський? – запитав комісар.

Ад’юнкт кивнув і вийшов з кімнати. За кілька хвилин повернувся з трьома склянками і пляшкою «Baczewski».

Вістович прицмокнув язиком.

– Це найкраща горілка в усій імперії, пане Гаусман, – промовив він, – і справжній скарб для мого практиканта. Тож маю надію, що ми витрачаємо її недарма.

Гаусман кивнув, спостерігаючи, як Самковський наповнює йому склянку, і жадібно ковтнув слину. Решта дві склянки залишились порожніми. Анітрохи не переймаючись тим, що питиме сам, кур’єр одним проковтом проковтнув горілку і на кілька секунд затримав дихання. Потім гучно видихнув і звів очі на поліцейських. Схоже, тепер він був готовий з ними говорити.

– Вам ліпше? – поцікавився комісар.

– Значно, – відповів той.

– Тоді розкажіть мені все, що знаєте про Алоїзу Вольфович. Пригадуєте це ім’я?

– Щиро кажучи, не дуже.

– Пане Гаусман, ми знаємо спосіб, як освіжити вашу пам’ять, – різко мовив комісар, кивнувши на двері.

– Я і справді не пригадую, – розпачливо сказав той, – нагадайте, чому я мав би знати цю особу?

– Гаразд, – стриманіше мовив поліцейський, – згадайте австрійський Баден, менше місяця тому. Молода художниця, записувалась до вас на прийом і додатково хотіла зустрітися тут, у Лемберзі.

– Згадав, – полегшено зітхнув Гаусман, – ми мали зустрітись сьогодні після сеансу.

– Не зустрінетесь, – понуро сказав комісар.

– Чому?

– Її вбили.

– От лайно…

– Згоден, неприємний факт.

Гаусман благально подивився на Самковського, і той знехотя налив йому ще.

– Остання, – з жадібністю у голосі сказав практикант.

Випивши, Гаусман промовив:

– Ця дівчина справді зверталася до мене в Бадені. Вона мала одну дуже делікатну недугу, від якої хотіла позбавитись. Алоїза була німфоманкою і, крім того, полюбляла, щоб чоловік з неї знущався.

– Бив батогом, наприклад? – перепитав комісар.

– Так, без цього вона не отримувала жодного задоволення.

Самковський нахилився і прошепотів шефові на вухо:

– Пригадуєте, комісаре, я вам казав, що друга жертва, рецепціоністка з готелю, також мала «сказ матки»?

Вістович кивнув.

– А ще вона мала слабкість до опіумної олії. Так, пане Гаусман? – запитав комісар.

– Олія допомагала їй послабити свої бажання.

– А тепер найголовніше. – Вістович звівся на ноги і, підійшовши до вікна, прочинив його настіж. Свіже повітря увірвалося досередини, і всім стало легше дихати. – Вбитих жінок об’єднують у цілому дві речі: оця пристрасть до болісних насолод і опіум. Я думаю, у Львові існує який-небудь клуб, згуртування більш-менш порядних людей, яким подобаються такі непорядні розваги. Саме так наш убивця знаходить своїх жертв. Що ж до опіуму, то чи не ви часом постачаєте їм це зілля?

Гаусман знову замовк, але цього разу, перш ніж поліцейський нагадав йому про двері, відповів:

– Думаю, що я, пане комісаре…

– Мені потрібно знати, де цей клуб.

– На Сербській, – відповів Гаусман, – кнайпа «Мінотавр».

– Збоченці зустрічаються у звичайній кнайпі? – здивувався Вістович.

– У цієї кнайпи є пивниця. Там і знаходиться клуб, – пояснив Гаусман.

– Два кроки звідси, – озвався Самковський. – Ідемо, комісаре?

В очах його палав пекельний вогонь. На мить Вістовичу навіть здалося, що між поліцейськими і злочинцями не так багато відмінностей, як може здатися на перший погляд. Уся різниця в цілях, яких прагнуть перші і другі, і в методах їх досягнення. А душі в них однаково чортячі…

– Йдемо? – повторив ад’юнкт.

– Ні, – заперечив комісар, – інакше ми його сполохаємо. Підемо завтра.

– Завтра? – здивувався практикант.

– Так, завтра, – твердо повторив шеф, – і не наробіть знову дурниць, Самковський.

Той мовчки кивнув. Спогади про їхню розмову в Стрийському парку були ще зовсім свіжі.

– До речі, ви говорили в маєтку Камінського, що ви поліцейський? – знову спитав Вістович.

– Звичайно ж, ні, – трохи ображено відповів ад’юнкт, – я назвався асистентом доктора Тофіля.

– Браво, Самковський, браво, – похвалив його шеф, – ви мудрішаєте на очах.

– Панове, а як же я? – нагадав про себе маг-цілитель. – Ви відпустите мене? О дев’ятій я повинен провести сеанс.

– На жаль, сеансу не буде, пане Гаусман, – повідомив комісар, – ваші гастролі скасовано. Ви залишитесь тут.

Із цими словами поліцейські вийшли, не забувши при цьому забрати пляшку «Бачевського» і склянки. У своєму кабінеті комісар та ад’юнкт налили собі і з неабияким задоволенням випили.

– Що робити до завтра мені? – запитав Самковський, ховаючи горілку.

– Нічого, ад’юнкте, – відповів йому шеф, – до завтра відпочивайте…

* * *

Наступного дня вранці Вістовичу задзвонив Шехтель і наказав негайно прибути на Академічну. Комісар швидко зібрався і вже за чверть години був у