Джеремі Стронг - Вікінг у моєму ліжку

class="p1">— Я зовсім не кумедний, і мій капелюх не кумедний, — прохрипів він.

Пан Еліс поквапився прийти на допомогу Сіґурду.

— Пане офіцере, Сіґурд не має паспорта. Бачите, він прибув сюди не з іншої країни, а з іншого століття… з X століття, а тоді паспортів ще не було.

— Справді? Тоді мене звати Дарф Вейдер!

— Здається, він був вищий на зріст, — пробурмотіла пані Еліс.

— Вам зараз буде не до сміху, мадам. Цей вікінг повинен пройти зі мною до поліційного відділку для подальшого з’ясування справи.

Пан Еліс повернувся до Сіґурда, намагаючись пояснити йому ситуацію, але Сіґі не хотів навіть слухати.

— Я не йти з паном Синьокапелюхом.

— Образа офіцера поліції, — пробурмотів констебль Гарні, знову витягаючи записник. — У вас немає вибору, пане. Прошу йти за мною й не погіршувати своє становище.

Саме цієї миті констебль Гарні припустився фатальної помилки. Він спробував смикнути Сіґурда за руку. Сіґурд миттєво відскочив назад і видобув із піхов Носодлуба.

— Агов! — зарепетував Сіґурд. — Смерть моїм ворогам і ворогам моїх ворогів і ворогам ворогів моїх ворогів… ось так. Іменем Тора, я порубаю всіх на біфштекси!

Тепер уже безнадійно було вгамовувати вікінга. У нього закипіла кров. Він так оскаженіло розмахував над головою Носодлубом, що зрізав три мотузки з підвішеними попід стелею кошиками.

Констебль Гарні і пан Трип нажахано дивилися на божевільного воїна-вікінга й поволі відступали назад.

Констебль Гарні в душі дуже цим тішився. Флотбі зазвичай було таким нудним селом, а ось тепер на його очах розгорталася справжня пригода.

— Гадаю, треба викликати підкріплення, — прошипів він на вухо панові Трипу. — Гайда назад до відділку… швидко!

Вони стрімголов кинулися навтікача, залишивши Сіґурда, що розмахував Носодлубом, на готельному порозі.

Пан і пані Еліси розпачливо перезирнулися. Тут на подвір’я, почувши гармидер, вийшли Тім і Зоя. Коли вони довідалися, що Сіґурда мали заарештувати й забрати геть, їх охопив жах.

— Зроби щось, татку! — закричав Тім.

— Не можу. Я не знаю, що робити, — майже плакав пан Еліс.

— Але ж він не вчинив нічого поганого! — лементувала Зоя.

— Нічого? А те, що він ганявся за паном Трипом з електропилою, не кажучи вже про спробу простромити поліцая Носодлубом?

— Але ж це була самооборона, — заперечила Зоя.

— Сама як ворона! — вигукнув Сіґурд із широченною посмішкою.

— Не «сама як ворона», а «самооборона», — виправила його Зоя.

Сіґурд нестямно замахав головою.

— Сама як ворона!

Пан Еліс закрив лице руками. Він уже чув сирени поліційних авт. Тім також подивився в той бік, стоячи на готельних сходах.

— Швидко! — крикнув він. — Мусиш тікати, Сіґурде. Вони їдуть по тебе.

Але Сіґурд наполягав на своєму.

— Я не йти. Я не боягуз. Якщо Синьока-пелюх хоче Сіґурда, нехай іде і бере.

Сіґурд поволі видобув Носодлуба і рушив сходами вниз, а тим часом на подвір’ї з’явилися шість поліційних машин. Відчинилися дверцята, і з них вистрибнули двадцять поліцаїв. Констебль Гарні стояв позаду з мегафоном.

— Здавайся! — крикнув він. — Тобі не втекти. У нас чисельна перевага. Двадцять проти одного. Здавайся!

Сіґурдова відповідь виявилася цілком несподіваною і застала всіх зненацька. Він почав скидати з себе одяг. Спочатку роззувся. Тоді зняв куртку. Скинув сорочку і став скидати штани.

— Що це він робить? — прошепотіла пані Еліс.

— Роздягається, — відповів пан Еліс, не вірячи власним очам.

Зоя схопила батька за руку.

— Татку, я знаю, що він робить! Він починає шаліти!

— Шаліти? — перепитав пан Еліс. — Та він уже давно шизонутий псих, якщо хочеш знати!

— Ні, ні! Шаліти як шаленець. А «шаленцями» називали воїнів-вікінгів. Коли під час битви вони опинялися в безвихідній ситуації, то скидали з себе одяг, а тоді кидалися в бій!

— Що за дивовижний звичай, і скільки ти всього понаучувалася в школі, - вимовив пан Еліс.

Сіґурд тим часом умостився на кам’яній долівці, скидаючи штани й бурмочучи сам до себе:

— Я воїн-шаленець. Я покроплю весь сад кров’ю панів Синьокапелюхів.

Скориставшись нагодою, констебль Гарні вигукнув:

— В атаку! — і двадцятеро поліцаїв потупотіли до готельних сходів, тоді як Сіґурд одчайдушно вирішував, що йому робити: скидати й далі штани чи натягати їх назад?

5. Сіґурд рятується втечею

З лютими вигуками, щоб додати собі відваги, поліцаї кинулися до готельних сходів. Сіґурд зіскочив на ноги й натягнув штани. Почав оскаженіло розмахувати Носодлубом. Поліцаї на мить зупинилися, сторожко приглядаючись до оголеного по пояс вікінга. Сіґурд люто дивився на них з убивчим блиском в очах. Зненацька він вигукнув: «Бу-у!» — розвернувся і зник у готелі.

— В атаку! — пискнув констебль Гарні, і поліцаї кинулися вслід за Сіґурдом, але в результаті позастрягали в дверях. Вони жахливо пихкали, фиркали, чмихали, хрипіли і стогнали, аж поки їм нарешті вдалося протиснутися всередину. Спотикаючись, вони потупотіли навздогін вікінгу, що заливався реготом.

Сіґурд був страшенно задоволений. Він мчав угору одними сходами, а тоді з’являвся зовсім на інших. З’їжджав додолу поручнями, проносився кухнею, знову вбігав у готель і нісся вгору сходами, влітав у чужі номери, лякаючи ошелешених гостей. Тоді знову стрибав додолу сходами, пробігав вітальню, тупотів садом, дряпався вгору пожежною драбиною… а кількість людей, що гналися за ним, постійно зростала, бо до них долучалися гості, які вибігали зі своїх номерів.

Нарешті Сіґурд вирішив, що досить з нього біганини. Він швидко зиркнув через плече, побачив довжелезну синю вервечку, що зміїлася за ним услід, тоді промчав вузеньким коридорчиком і щез, не залишивши по собі жодного сліду, якщо не рахувати дверей, що гойдалися на завісах, показуючи, куди він заскочив.

Двадцятеро поліцаїв і п’ятнадцятеро гостей захекано влетіли в малесеньку кімнатку и побачили, що там нікого немає. Крім відчиненого вікна, ніщо не свідчило про те, що там був Сіґурд. Констебль Гарні підбіг до вікна й визирнув у сад. Сіґурд стояв там унизу, махаючи їм рукою.

Констебль Гарні заскрипів зубами. Що-що, але стрибати з такої височини в сад він аж ніяк не наважувався. Він кинувся до сходів і побіг ними вниз, у бік саду. Сіґурда знову ніде не було.

— Все обшукати! — втомлено прохрипів констебль. — він має десь тут бути!

Поліцаї, трусячи головами, розбіглися хто куди по саду, неначе морські свинки, що повтікали з клітки.

Пан і пані Еліси, а також Тім і Зоя чудово знали, куди заліз Сіґурд, але воліли б цього не бачити. І тільки коли десь жахливо заскрипіла коробка передач, поліцаї нарешті зрозуміли, що сталося.

Люто заревів автомобільний двигун, оскаженіло завертілися колеса, і одна з поліційних машин раптово шугонула, мов ракета, готельним подвір’ям. Завила сирена, знову щось зловісно затарахкотіло