Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

Гойдається — якось аж страшно. По правді Відьмин ставок. Ой, не треба себе лякати!

Через те безсоння мовби у голові трохи… паморочиться… То про що ж це вона? Ага, про щасливі дні. Ві-ку-куся потоваришувала з бабусею, і вони за милу душу виливали одна одній спогади про минуле: бабуся про пережите, Віта — про почуте.

Від своїх рідних і всіх леськівчан. Таки бути їй письменницею чи літописицею: геть-чисто все бере на мушку!

Хлоп’яки захоплено й зацікавлено шнуркували за дідусем Іваном. Це Сашко, який не мав ні батька, ні діда, мабуть, нарешті душу відводить. Чого це вона знов про Сашка?

Кидатиме з греблі чи зійде вниз? Воно згори ніби краще, але в проталину може не вцілити…

І щось так у голові… паморочиться… Це од висоти… При самій воді, певно, безпечніше… Десь тут була стежка донизу… Де вона поділася? Без неї не спускатиметься, бо ще посковзнеться…

Сон просто-таки валить з ніг! Це від гребеня, звичайно, від гребеня! Зараз вона його…

Казати щось чи мовчати? У Вишнополі була придумала… Ага: вода до води, відьомство до відьомства!.. Так і скаже…

Йди-но сюди, гребінчику… Що там фізрук розказував про метання м’ячиків? У Софійки він усе летів не туди, куди треба… У Кулаківського — в яблучко, у Дмитрика — в яблучко, а в неї — у молоко…

Взяти у праву руку… Чому такий туман?.. Дивно: сніг, морозець і туман… Ще не поцілить! Підняти над головою… Ні, не просто підняти — розмахнутися!

І саме в ту мить, коли Софійка розмахнулася, її руку з гребенем щось ухопило ззаду ніби заліз-ними лещатами. Невже друзі, хвилюючись, повернулися по неї?

Але кам’яний холод, який від руки швидко захоплював усе тіло, мляво й моторошно підказував: ні, не друзі.

Аж коли вгледіла поверх своєї руки і гребеня мертвотно-сірі кам'яні — ні, такі самі кістяні, як і гребінь! — пальці, струснула з себе крижаний сон. Русалка! Роська Підлісняк!

— Не чекала? — почувся знайомий голос, хоч цього разу він був не горіхово-шоколадний, а металевий і якийсь аж потойбічний. — Хіба мама тебе не вчила, що чужого брати не можна? Віддай!

— Не віддам! — Софійка вже остаточно здолала сон і смикнулась, намагаючись вирватися.

— Коли муха дриґається в павутинні, вона ще більше заплутується, — пролунало насмішкувате.

— Ти глянь, ще й філософствує! — Софійка і справді скидалась на муху: пропала, а дзижчить. — Чого припхалась, куди не кликали?!

— Не кликали? — Росяниця засміялась, і той зловісний сміх нагадував рипіння мерзлого очерету. — Ти мене покликала! Думаєш, як знайшла гребеня, то здобула наді мною владу? Ха! Легко ж тебе одурити! Це ж я сама тобі його підкинула! Знала, що за ним відслідкую кожен твій крок і кожне слово! Це як ваші жучки!

Нічого собі! По Софійчиній спині вже давно гасали холодні мурашки, а тепер шию обвив ще й удав обурення.

— Більше його не побачиш! — знову шарпнула руку, щоб пожбурити гребенем у ставок.

Але кам’яна долоня тримала кам’яною хваткою:

— А ще через нього я одбирала у тебе пам'ять! Визнай: уже першого вечора ти забула, що йдеш на побачення до Сашка!

Звісно, поки Софійка досліджувала знахідку, Росява збрехала вдома, що йде по валер’янку, й пішла на місце її побач… зустрічі з Сашком! Пішла й понабріхувала йому всякого!

— Ах, так!? — від припливу свіжої люті вдалося рвонутись і розвернутись обличчям до ворога. — То визнай же й ти: без цього гребеня тебе сушило, як… як тараньку!

— Так, у ці дні я мусила трохи більше пити! Але не хвилюйся, я б не розсохлась! Віддай мені моє!

— А я в тебе його брала?

— Ти знала, чий він! Оддай!

Русалка смикнула гребеня з новою силою, але й Софійка вже оговталась і не здавалась.

— А ти моє оддаси? Мій клас, мою сім’ю, Вадима…

— Ну-ну, і ще кого? — реготнула Роська і боляче здавила Софійчине зап’ястя. — По-моєму, ти ще когось не назвала?

— І він не твій!

— Це ще побачимо!

— Зараз як попхну в цей ставок, то хвостом накриєшся! — Софійка намагалася зсунути суперницю, але та мов приросла до землі.

— Це я попхну! — Роська з усіх сил натиснула на Софійку.

Та послизнулась і поїхала донизу. Але напружила всі сили й потягла за собою Підліснячку.

— Давно щока загоїлась? — сичала відьма. — Мало тобі?

Софійку знову мов жорстким плавцем ударило по обличчю.

— А це тобі! — різко вивернула руку і з усієї сили шкрябнула гребенем Роську по ніжній шкірі.

— Втоплю, й кінці у воду! — шипіла роздратована нечисть і тягла Софійку до води.

Софійка хотіла відповісти щось гідне, але натомість лиш забулькотіла: голова її справді вже була у воді, й усі слова потонули у Відьминому ставку…

Буль-буль, гребінь! Утримати гребінь! Буль-буль-буль!.. Що там казав учитель фізкультури, коли тон… Мілко ж, аби вона лише не тримала за шию… Буль-буль… Холоди… Буль…

23. Порятунок

— Жива! — гукало мовби крізь воду.

А ти, Росавонько, ще й сумнівалася? Не вішайся, бо зараз як… Софійка напружила всі м’язи й замолотила кулаками ненависну суперницю. Отак тобі, отак і отак! Перемога все одно буде за Софійкою!

— Ой! Геть зовсім жива! — радісно зойкнуло і відскочило. Леле, та це ж… Сашко!

Навколо щасливо засміялись, а Софійка, обтираючи з обличчя воду й намул (ах, як болить щока!), сіла й розплющила очі. Вона сидить просто на снігу, за метр німо вигойдується Відьмин ставок. Сашко споліскує в ньому роз’юшеного носа… А навколо — обличчя, обличчя, обличчя… Це друзі вернулись і порятували її з русалчиного полону! Аж он і сама винуватиця — невинно опускає вії-віяла і скромно всміхається! Еге, не довго їй усміхатись! Зараз як розповість їм, що тут відбулося!

— Це ти! — вказала прокурорським жестом на Підліснячку.

— Вона, вона! — підхопили колядники. — Це вона тебе врятувала!

— Що-о-о? — Софійчин погляд наштрикнувся на гострий Росавчин. Але то було півсекунди: Росяниця вже сяйливо усміхалась і знову ніяковіла від похвал:

— Ой, ви б так само вчинили!

Поки в Софійки від несподіванки та обурення відібрало мову, Сашко стягнув із неї мокру шапочку, надів свою і обмотав шарфом. Усі навперебій кинулись переповідати те, чого, по суті, не знали.

— Я помітив, що тебе нема й нема, а вернутись до греблі — ноги не йдуть, як заворожені! — хвалився Фадійчук. — Хочу погукати, а язик не повертається!

— Смика’ нас за рукава, а ми не мо’ втямити, чого він хо’! — підтвердила Ві-ку-ку.

— Аж поки зрозуміли, що треба по тебе вернутись! — додав Павлик.

— Хочем побігти, а нас