Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

він небіжчик, не раз там спав і ніколи не скаржився. Хоча я й монархіст, але мушу визнати, що наші гості з королівської сім’ї деколи бувають надзвичайно вередливі. Це стосується як старшого, так і молодшого покоління.

— А можна розділити ліжко?

— Хіба пилкою.

Я вийшов і розказав усе, як було. Один номер, одне двоспальне ліжко. Ми можемо їхати далі й пошукати щось інше.

— Там є їжа? — запитала Гаррієт. — Я можу спати де завгодно.

Я повернувся. Я впізнав мелодію, яку навмання награвав чоловік на піаніно. Здавалося, що це була популярна пісня з часів моєї молодості. Гаррієт точно знала б її. Я запитав, чи вони подавали вечерю.

— Сьогодні вечеря з дегустацією вин. Я вам щиро її рекомендую.

— Це все?

— Хіба мало?

У відповіді чулося роздратування.

— Ми беремо цей номер, — мовив я. — Беремо і з нетерпінням чекаємо вечері з дегустацією вин.

Я знову вийшов і допоміг Гаррієт піднятися зі свого сидіння. Було видно, що їй і досі було боляче. Ми повільно йшли поміж снігами до входу, пристосованого для ходунців, і опинилися в теплі. Чоловік іще сидів за піаніно.

— Non ho l’eta, — сказала Гаррієт. — Ми танцювали під неї. Пам’ятаєш, хто її співав? Джільола Чінкветті. Вона перемогла на конкурсі Євробачення 1963 чи 1964 року.

Я згадав. Принаймні переконав себе, що згадав. Після всіх тих років, самотньо проведених на острові моїх дідуся і бабусі, я вже не покладався на свою пам’ять.

— Я пізніше нас зареєструю, — сказав я. — Нехай спочатку поселимось у номері.

Чоловік із ключем у руці вів нас довгим коридором, що виходив до єдиних дверей із вирізьбленим на темному дереві номером. Це був номер 3. Він відчинив двері й увімкнув світло: кімната була велика і дуже гарна. Але двоспальне ліжко було менше, ніж я уявляв.

— Кухня закривається через годину.

Він вийшов. Гаррієт важко сіла скраю ліжка. Уся ситуація враз видалась мені нереальною. На що це я підписався? Я мав розділити ліжко з Гаррієт після всіх тих років? Чому вона погодилась на це?

— Я знайду собі якийсь диван, на якому переночую, — сказав я.

— Мені це не заважає, — мовила Гаррієт. — Я ніколи тебе не боялась. А ти мене боявся? Боявся, щоб я раптом не прорубала тобі голову сокирою, поки ти спиш? Я мушу трохи побути наодинці. Через півгодини я б хотіла повечеряти. І можеш не хвилюватись. Я заплачу за себе сама.

Я вийшов до чоловіка, що грав на піаніно, і вписав своє ім’я до журналу. З частини ресторану, відгородженої розсувними дверима, долинав святковий гамір із нагоди повернення американського родича. Я зайшов до однієї з віталень і сів, щоб зачекати. Це був довгий день. Мені було неспокійно. Дні на острові завжди повільні. Тепер мені здавалось, наче на мене наступали сили, від яких я не міг захиститись.

Крізь відчинені двері я побачив, як Гаррієт виходить із коридору зі своїми ходунцями. Здавалось, наче вона стоїть за кермом якогось чудернацького судна. Вона рухалась похитуючись. Вона знову випила? Ми зайшли до ресторану: більшість столиків були порожні. Привітна офіціантка з набряклими та забинтованими ногами посадила нас за столик у кутку. Я зробив, як мене навчив батько — завжди перевіряти, чи офіціант або офіціантка мали добре взуття. У цієї взуття було хороше, тільки нечищене. Цього разу Гаррієт справді зголодніла. Такого я не міг сказати про себе. Тим паче, я жадібно дудлив вино, яке нам з Гаррієт презентував худий прищавий юнак. Гаррієт питала, а я лише мовчки випивав те, що він наливав. Це були австралійські й деякі південноафриканські вина. Але яка різниця? Все, що мені тепер треба було, — це задурманити собі голову.

Ми цокнулися й випили, і тут же я зауважив, що Гаррієт практично відразу сп’яніла. Отож не тільки я перепив. Коли востаннє я напивався так, що був неспроможний контролювати свої рухи? Було декілька випадків, коли меланхолія на острові ставала нестерпною, я, бувало, напивався за кухонним столом. Це завжди закінчувалося тим, що я проганяв пса з котом і засинав у одязі на ліжку. Такого майже ніколи не траплялось узимку. Це могло статися світлого весняного вечора чи ранньої осені, коли в мене вселявся неспокій і я витягав зі своїх запасів декілька пляшок. Їх можна було замовляти в «Системболаґет»[1] через Янсона, але я не хотів, щоб він дізнався про мої алкогольні вподобання. Я завжди сам купував собі міцні напої.

Ресторан закривався. Ми були останніми відвідувачами. Ми поїли, випили і, немов за мовчазною згодою, не торкалися ні тем наших життів, ні мети нашої поїздки. Ми навіть не згадали про Сару Ларсон і її пса. Я записав вечерю на рахунок кімнати, незважаючи на протести Гаррієт. Потім ми непевною ходою рушили з місця. Якимось дивним, незбагненним чином Гаррієт удавалось робити кроки за допомогою ходунців. Я відчинив двері й сказав, що вийду на вечірню прогулянку. Звичайно ж, це була неправда. Але я не хотів, щоб Гаррієт було ніяково через мою присутність, поки вона вкладалася до сну. Гадаю, що тим самим я хотів уникнути того, що й мені було б ніяково.

Я сів у читальному залі зі стелажами, повними старих книжок та журналів. Кімната була порожньою. Чоловік за піаніно зник. Дивно, куди поділось те велике товариство: я прислухався, але нічого не почув. Мене різко здолав сон. Коли я прокинувся, то не знав, де я. З годинника зрозумів, що спав приблизно годину. Я встав, похитнувся від випитого вина й повернувся до номера. Вона засвітила лампу з мого боку ліжка. Я обережно роздягнувся, помився у ванній і заліз під ковдру. Я намагався розпізнати, чи вона справді спала, чи тільки вдавала, лежачи на боці. Мені закортіло провести рукою по її спині, на ній була блакитна нічна сорочка. Я погасив лампу і в темряві прислухався до її дихання. Мене охопила тривога. А разом з нею ще одне відчуття, якого мені давно бракувало. Відчуття того, що я не сам. Усе так просто. На мить прогнати самотність.

Я, вочевидь, заснув. Прокинувся від крику Гаррієт. Напівсонний спромігся ввімкнути свою лампу. Вона рівно сиділа на ліжку і кричала від невимовного відчаю й болю. Коли я спробував доторкнутись до її плеча, вона сильно вдарила мене в обличчя.

Із носа відразу пішла кров.

Тієї ночі ми більше не