Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

— Дніпро. Таким я його пам’ятаю, — видихнув козак. — Сильним і могутнім. Ріка, що зупиняла загарбників. Ріка, що розділяла країни. Ріка, що несла наші човни назустріч ворогу. Ріка-захисник, ріка-помічник, ріка-годувальник.

— Ви тоді жили? Бачили все це? — здивувався я.

— Як швидко люди забувають своїх героїв, — зітхнув чоловік. — А я ж неабияк прославився свого часу.

— Івана Подільського я не пам'ятаю, хоча наче непогано вивчав історію, — обурився я.

— І справді… Це прізвище, — задумався козак. — А прізвище Сірко тобі щось говорить?

— Може, й говорить, — ошелешено зітхнув я. — Але як?..

— Бачу, тепер ти зрозумів, — посміхнувся Іван, піднімаючись на ноги і обтрушуючи штани від трави. — То що мені з тобою робити? Ти використав моє ім'я, прикриваючи свою боягузливу дупу, навіть не розуміючи наслідків.

— Моя дупа не боягузлива, — я скочив на ноги і стиснув кулаки.

— Тобто, решту ти не заперечуєш? — гучно розсміявся Сірко, запрокинувши голову до неба.

Блискавично він схопив мене за горлянку однією рукою і здійняв над урвищем. Дивно, але ні болю, ні інших незручностей я не відчув. Хоча, чому дивно? Це ж сон.
Козак пильно дивився мені в очі, ніби заглядаючи в душу. Його ніздрі затремтіли, він гучно вдихнув повітря.

— І справді, не боягузлива. Псиною засмерділо. І порохом. Ти пережив зустріч із перевертнем. Непогано для початку, — Сірко свердлив мене поглядом, його очі буквально вивертали все, що я знав і не знав. — Кров одного із Святославових витязів-ближників пробудилася в тобі. Ти ще не взяв всієї її сили, але потенціал є.

Він зацікавлено розглядав мене і кивав на якісь свої думки. Очевидно, прийнявши якесь рішення, запитав:

— Але ж ти розумієш, що, попри все, я не можу відпустити тебе безкарно? Не того, хто мене підставив, нехай і так тупо та недолуго. Інші за таке лишалися голови. Тож, вибачай.

Сірко хитро посміхнувся і добряче вмазав мені кулаком по мармизі, а потім розмахнувся і кинув у прірву. Я панічно закричав, води Дніпра швидко наближалися…

У холодному поті я прокинувся. Фух. Ну і сон. Нехай йому грець. Але дещо змусило моє серце завмерти. Підбите козаком око боліло. Увімкнувши світло, я кинувся до дзеркала. Під оком наливався синьо-чорний синець — гарний, еталонний "ліхтар".