Філундія - Світло Лани, Філундія

Вогонь у ній жив. Лана відчувала це тепер чітко, майже постійно — пульсація в пальцях, легке тепло в грудях, ніби десь усередині горів вогник, що тільки чекав, щоб його викликали.

Та користуватись ним було складно. Він не слухався, виривався, іноді обпікав.

І саме тоді дракон почав вчити її.

Не словами. Він сідав перед нею, розправляв крила, вдихав і повільно, мов ритуал, випускав язик вогню. І вона розуміла: не сила, а контроль — ось ключ.

— Ти не керуєш вогнем, — передавав він образами. — Ти дозволяєш йому довіряти тобі.

Кожен день вони тренувались на закинутій площі біля старих стін святині. Лана вчилась змушувати полум’я не лише вириватись, а й змінювати форму — створювати вогняні кулі, кола, спалахи, а згодом навіть змусила вогонь танцювати на власних долонях.

Але водночас, щось інше зріло між ними.

Після прочитаної книги про драконів і той день, коли Лана вперше побачила емоції на його морді, вона вже не могла ставитись до нього просто як до істоти. Вона говорила до нього як до людини.

І з кожним днем його відповіді ставали точнішими. Більше образів. Більше відчуттів. Він не просто спілкувався — пригадував.

Одного вечора вона промовила тихо:

— А ким ти був… до того як став… таким?

Дракон повільно опустив голову. І в її думках з’явилась тінь — образ дитини у золотому плащі, з очима кольору бурштину, яка дивилась на світ з вежі, що згоріла у вогні.

— Це ти? — шепотіла Лана. — Це твоє дитинство?

Він не відповів. Але в голові з’явилось слово. Одне. Ясне.

Дамір.

— Це твоє ім’я… — вона здивувалась. — Ти… пам’ятаєш?

Вони разом повернулись у бібліотеку. Відшукали книгу про династії драконів.
Там був розділ про золотих — рідкісних, могутніх. Їх клан керував великим і надзвичайно впливовим королівством, що зникло за часів Великого Згасання.

І останній згаданий у книзі спадкоємець мав ім’я…

Дамір.

Коли Лана це побачила, вона не могла повірити. Але Дамір підтвердив. Образами. Спогадами. І навіть — емоціями втрати та провини, які Лана відчула як свої власні.

— Ти… останній принц, — сказала вона вголос.

Санні сиділа поруч, притихла.

— А пророцтво… — прошепотіла вона. — Воно було дано лише для спадкоємця. Скарб міг знайти лише той, чия кров має право зцілити землю.

У голові Лани все переплуталось — стихії, пророцтва, вогонь, золотий спадкоємець…

Але одне вона знала точно.

Це лише початок.