Філундія - Світло Лани, Філундія

Дні в бібліотеці текли повільно й водночас тривожно швидко. Вони перегортали старі сувої, читали записи про склад дощової води у північних джунглях, про способи приручення ефірних істот, про закляття, що колись з’єднували острови.
Та жодної згадки про Ключ Відновлення.
Ні як його знайти, ні що ним вважається.

Навіть Санні, яка зазвичай безупинно коментувала кожну дрібницю, мовчки сиділа на плечі Лани, переминаючись лапками й іноді нервово тремтячи крильцями.

Дракон щодня здіймався в повітря на короткі обльоти — чи то охороняючи місце, чи просто не витримуючи тиші.

І в один з таких звичайних вечорів щось змінилось.

Скрегіт.
Металевий, жорсткий, далекий — проте такий, що аж зуби зводило.

— Це… не вітер, — прошепотіла Санні.

Вони вийшли з бібліотеки.

І застигли.

Зграя вовків. Але не звичайних. Це були створіння, що зберегли лише подобу звіра — решта була спотворена. Шкіра, обпалена і порізана, вирви замість очей, кігті, що росли хаотично, шматки хутра, як згадки про давнє тіло.
Їх було багато.

Дракон навіть не подивився на Лану — просто рвонув уперед.

Його тіло розірвало простір. Він злетів і з ревом вихопив полум’я з грудей, охоплюючи одразу кількох. Вовки загорілись. У повітрі запахло паленим хутром і кров’ю. Але зграя не відступала. Навпаки — до них долучались нові вовки.

Дракон знову зірвався в повітря, та вже троє вовків схопились за його хвіст, ще один — за лапу. Його зір збився. Він упав на землю.

Лана завмерла.

Вода? Ні. Повітря? Не те.
Вовк вже майже наближався.

І раптом вона відчула це.

Пекуче тепло. Поколювання у пальцях.
Воно розгорілось в її грудях, прокотилось уздовж рук — і з її долонь хлинула лава полум’я. Вогонь не вибухав — він струменів плавно, але з такою силою, що вовк зойкнув і покотився у бік.

Санні завмерла.

— Лано… це… ти щойно… — в неї затремтіли вусики.

Лана, не встигаючи думати, інстинктивно поверталась у бік нових загроз. Щоразу, коли вовк наближався — її пальці розгорялись, і ще один спалах жару прорізав сутінки.

Вогонь був живим. Її.

Дракон підвівся. Побачив це. У його очах було здивування. Він підійшов ближче і торкнувся її плеча крилом — у її голові спалахнув образ: вогонь, що обіймає. Що не палить, а гріє.

Вовки, залишившись без частини зграї, нарешті відступили, зникнувши у темряві.

Тиша.

І лише дим ще довго вився в повітрі.

Старець мовчки вийшов із тіні, підтримуючи свою довгу палицю.

— Три стихії… — прошепотів він. — Вода. Повітря. І тепер — вогонь…
— Але… — почала Лана, — це випадковість. Я просто… захищалась…

Санні обережно змахнула крильцями й тихо додала:

— Це було не випадково. Це ти.

Старець ще довго вдивлявся в неї, потім подивився на дракона, і мовив майже пошепки:

— Можливо… ми всі шукали предмет. А Ключ… може бути душею.