Марія Семенівна Галина - Автохтони

шантажем і відчаєм. Хто ж знав, що він такий гарячий? У нас, знаєте, тут усе бурхливо. Оперні пристрасті. Ви, звісно, захочете відвідати її? Вас, я бачу, дуже цікавить наше славетне минуле.

– У якому сенсі – візит? Куди? На цвинтар?

– Це теж можна. Але я маю на увазі – особняк. Там її будинок-музей, і ще там живе Яніна, Яніна Валевська. Нащадок за жіночою лінією. Там, власне, одна суцільна жіноча лінія.

– І вона, звісно, співає в опері?

– Бінго!

– Не Кармен, часом?

– Ні. Цього сезону Іоланту. Вона ж сопрано.

– Ось тобі жовтець, ось волошки! – промурмотів він.

* * *

Коли ти всюди винуватий чи вважаєш себе винуватим і нічого вже не виправити, ти починаєш прокручувати у голові все, що ти казав за сніданком, за обідом, перед сном, раз у раз, раз у раз, і ось починають з’являтися ніби перешкоди на затертій плівці, й ці перешкоди спричиняють нові перешкоди, й ось уже розмова звучить трохи по-інакшому, потім зовсім по-інакшому, затим це вже зовсім не та розмова. Й так, урешті-решт… урешті-решт вона починає тобі відповідати. Адже ти у змозі передбачити кожне її слово, кожен порух, оберт голови, інтонацію, погляд, і ось вона вже звертається до тебе з цією своєю тонкою посмішкою, з ледь помітним, проте таким виразним порухом брів, і розмови ваші тривають і тривають, наодинці, у безпеці, без свідків, уночі, у теплому ліжку, гарячковим напівшепотом, на вухо одне одному. Ви ніколи так не розмовляли, поки вона була жива.

І вона все одно невпинно, безперестанку, звинувачує тебе, звинувачує тебе, звинувачує тебе…

* * *

– Цікавитесь оперою? – Водій у шкіряній кепці говорив, не повертаючи голови.

– З чого ви взяли?

– Варшавська, дванадцять. Будинок-музей знаменитої співачки першої половини двадцятого століття Валевської-Нахмансон. Тільки він, гм, до сімнадцяти нуль-нуль.

– А я думав, там живуть.

– Живуть, аякже ж. Я б і сам, гм, не відмовився. – Водій пригальмував, червоний відблиск стрибав на мокрій чорній бруківці, потім змінився на зелений, наче у стиках між камінням раптом проросла трава. – За комуналку місто платить. Три житлові кімнати внизу, дві нагорі. Вітальня. Кімната для прислуги. Служби. Ліхтар на фасаді. В сенсі еркер. Сецесія, ар-нуво, одна тисяча дев’ятсот десятий. Левицький будував.

– Але… відвідувачі?!

– До сімнадцяти нуль-нуль можна потерпіти. І там тільки перший поверх під музей. І то не весь. Вітальня і дві кімнати. Все, приїхали.

За чорним гіллям, підвішене в присмерках, світилося вікно. Навесні тут розквітнуть бузок і шипшина, і, можливо, садовий жасмин. Дерево розкинуло в боки голі віти. Ясен. Або клен. Тільки не дуб, дуб би іржавів, але тримався до останнього.

П’єса в трьох діях. «Особняк». Або навіть «Особняк взимку». Діючі особи – стара поміщиця, її названа донька, її син-студент… хто там іще? Ах, сусід, звісно. Сусід-поміщик. Молодий сусід-поміщик, вродливий, зухвалий і гультяйський, і всі в нього закохані, й стара поміщиця, і її названа донька. І він нацьковує їх через нудьгу, і вони гризуть одна одну до смерті, дві вовчиці, стара та молода, а син-студент, закоханий у дівчину, звісно, стріляється.

– Варшавська, дванадцять. – Водій увімкнув світло в салоні, щоб зручніше було розрахуватися, і ззовні відразу стало зовсім темно, тільки вікно і далі сяяло та пливло у тьмі зовнішній, у тьмі кромішній…

– Так, – сказав він, – дякую.

– Послухайте, ви ж, гм… не місцевий? Можу вас повозити, показати цікаві місця. Більше ніхто такого не покаже.

Таксисти завжди балансують на неясній межі закону, перетинаючи її по обидва боки на обопільну користь свою та клієнта. Борделі? Гральні будинки?

– Даруйте, а що саме?

– Ну… ось той же Левицький, це не найкращий його особняк, скажімо так. А ось той, де зараз австрійське консульство, на Бузковій, ось він справжній шедевр. Інтер’єри вам навряд чи вдасться подивитися, але мозаїку та вітражі… І, до речі, з тим особняком пов’язана цікава легенда. Один бідний студент…

– Дякую, місцевий фольклор мене не цікавить.

– Тоді, можливо, вас зацікавить гномон? На Празькій є розкішний гномон. Вам щось каже це слово? Гномон? Ось бачите! Я всіх своїх пасажирів запитую, що таке гномон.

– Це такий тест?

– Ну, схоже на те, гм. Експрес-метод. Ви – другий, хто знає. Візитівку, ось, про всяк випадок візьміть, раптом що. А що як надумаєте.

Він узяв.

Таксівка, обливши на прощання малиновим світлом, покотила далі, туди, де перспектива зводила на клин паралельні ряди чорних дерев. Снігова каша із тихим шурхотом обрушилася до чорної колії. Він провів рукою по чавунному стовпчику, намацуючи кнопку дзвоника, і долоня відразу ж стала мокрою та холодною. Кнопка теж була мокрою та холодною. Незрозуміло, працює чи ні. Звідси не чути. Але, так, ось воно – тихе клацання, і хвіртка м’яко подалася під долонею.

З-під гравію садової доріжки при кожному кроці вичавлювалася вода. Вікно висіло в мокрому повітрі, наближаючись із кожним кроком.

Фестончасте бляшане піддашшя, сходи… Слизько, зараза, так і навернутися недовго. І відразу ж під піддашшям запалилася лампочка. Мряка крутилася в конусі світла, немов зграйка мошви. Він ретельно витер ноги о ребруватий поріжок, і ще одне тихе клацання винагородило старанність: двері відчинилися, і так само, сама собою, засвітилася лампочка у вітальні. Фотоелемент? Напевно, але він подумав про зачарований замок. Принц, який порушив усамітнення полоненої красуні. Або відьми.

У вітальні стовбурчилися рогами тонетівські вішаки, у плетеному високому коробі купою мертвих звірків громадилися ганчіркові капці, з тих, що підв’язують до щиколоток на зразок личаків, а вони все одно розв’язуються і човгають паркетом, плутаючись у ногах. Саме цього музейні працівники й домагаються, позаяк ненавидять відвідувачів, що приходять до тихих залів і заважають жити.

Цей будинок не прикидався музеєм. Він і був музеєм. Вхід до вітальні позначався двома стовпчиками із латунними маківками й оксамитовою линвою, що провисала між ними. За линвою панувала цілковита темрява: ані промінчика, ані проблиску ліхтаря. Фіранки на вікнах? Можливо, навіть оксамитові фіранки? Кручені мармурові сходи вели на другий поверх, і біля їхнього підніжжя не було ніяких стовпчиків.

Там, нагорі, прямокутник світла наче стрімко прорізали невидимими ножицями. Колись давно в курортних лінивих містах на сонних золотавих набережних умільці різали ось так, із чорного паперу профілі ніжних замовниць… Дивне, майже забуте мистецтво. Ножицями – раз-раз!..

Світло кололо очні яблука. Він блимнув.

– Ви до мене?

Голос тихий, майже дитячий. У неї ж має бути сильний, глибокий голос! Сопрано. Можливо, мецо-сопрано. Світло вигризло її постать з країв, було видно тільки, що на зріст вона невисока.

– Я хотів би поговорити з