Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 3.2

Ніч минула спокійно. В мене не було дивних чи поганих снів. Нічого такого, чого можна було б очікувати,  враховуючи раптові зміни в моєму житті.

Зранку я вмилася, поснідала тостами з кавою, перекрила воду та газ, зібралася і ще раз перевіривши, чи не забула щось необхідне, стала чекати Асю та Марка.

Ми мали поїхати до Жданова разом, аби вони могли познайомитися з ним особисто, й усе проконтролювати. Ну й допомогти мені з речима. Хоча, відверто кажучи, їх в мене було небагато.

Я цінувала практичність, і не любила зайвих речей. Ані в житті, ані в подорожах.

Відверто кажучи, усе, що було необхідне мені для роботи, займало набагато більше місця, ніж одяг чи взуття. І важило теж набагато більше. В усіх сенсах.

Більшість людей навіть уявлення не має скільки коштує той нещасний пензлик зі сколом на ручці, котрий зі мною ще від самої школи. Чи якісна фарба. А якщо і має, то неправильне. А, коли дізнаються ціну, перелякано вибалучують очі, й починається:

“Навіщо витрачати такі гроші, коли можна купити дешевше?”, “Є ж акварель/гуаш за сорок гривень!”, “А я племінниці набір пензликів за шістдесят гривень подарував!”, “Та це ж просто вугілля!”

Зазвичай я на таке тільки всміхаюся та киваю, бо не маю жодного бажання пояснювати різницю між масмаркетом та професійними інструментами та матеріалами.

Я б, звісно, могла сказати, що це все одно, що професійній ремонтній бригаді використовувати неякісні китайські інструменти та розхідники, придбані за три копійки, та навіщо?

Більшість однаково не зрозуміє в чому проблема дешевої фарби чи паперу, адже “малювання — не будівництво”, і усе таке інше.

Знаємо, бували.

Це, якщо вам цікаво, цитата одного з хлопців, з яким я спробувала зустрічатися ще за часів навчання в університеті. Принаймні ви знаєте чому ми розбіглися.

З тих пір в мене, звісно, були і інші стосунки. Якісь були серйозними, якісь — не дуже. Але я не жаліюся. В житті є речі, що роблять мене щасливою незалежно від того, чи є в мене просто зараз партнер. І мрії мої не побудовані навколо створення ідеальної щасливої родини.

Це не значить, що я налаштована різко проти цієї ідеї, просто… Не зараз.

Це не та річ, що може бути створена поспіхом та будь з ким, через якийсь метафоричний годинник, про який усі торочать. Врешті, зараз не середньовіччя, коли двадцятирічна вважається старою через коротку середню тривалість життя, і жіночій побут не обмежується дітьми, церквами та хатніми справами, аби вважати, що життя без шлюбу — це страшна трагедія.

Тільки не подумайте, що я засуджую жінок, що свідомо обирають такий спосіб життя. Це теж важка праця, і я це усвідомлюю. Я маю на увазі, що зараз ми маємо право обирати не тільки між цьома трьома речами. І це чудово.

Не всі знають, але нас, тобто жінок, не завжди допускали до мистецтва.

І, якщо ви просто зараз скептично дивитесь на екран, пропоную вам експеримент.

Просто зараз спробуйте згадати п’ять відомих художників епохи Відродження. Готова поставити свій улюблений пензлик на те, що серед імен в більшості буде Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель, або Ян ван Ейк. А от чи буде там бодай одна жінка?

Було б дуже круто, але це малоймовірно.

Чи жінки того часу взагалі малювали?

О, так.

Чому вони не такі відомі?

Що ж… Гадаю ви здогадуєтеся, але про всяк випадок я скажу.

То усе через гендерні стереотипи.

Так само, як сучасний світ нав’язує нам рожевий колір чи підбори, котрі, до речі, якийсь час також асоціювалися з чоловіками, якийсь час тому нам нав’язали вишивання, ткацтво, кераміку… І в той же час нас виштовхнули з інших сфер мистецтва. Скажімо з театру.

От наприклад, ви знали, що якийсь час усі ролі, в тому числі жіночі, грали виключно чоловіки?

Але гаразд, не буду читати вам лекції. Врешті, уся ця інформація зараз є у відкритому доступі.

Повернемося у сучасний світ, до моєї квартири, де я чекаю на приїзд подруги та її чоловіка, вільна малювати скільки душі завгодно, і обмежена лише необхідністю працювати та платити по рахунках.

Я кинула погляд на годинник на екрані мого телефону, й зітхнула.

Вони от-от мали бути тут.

І справді, не минуло і десяти хвилин, як я почула дзвінок у домофон, і за якийсь час ми вже утрьох сиділи в машині Марка та їхали по вказаній адресі.

Мій замовник мешкав доволі далеко, у Шевченківському районі, біля Лісопарку.

Останнє, якщо бути чесною, приваблювало мене, як художницю, та, в контексті того, що я мала залишитися сам на сам з ледь знайомим чоловіком в кроковій доступності від лісосмуги, на пару місяців…

Не те, щоб я була параноїком, але не варто забувати в якому світі ми живемо.

Навіть в наш час там полюбляють ховати тіла.

— Знаєш, ще не пізно повернути назад, — сказала Ася, не зводячи погляду з дерев у віддаленні.

Влітку ця місцина була вкрита зеленню, посеред зими — зазвичай снігом, та зараз… Дерева були голими. Мертвими.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍