Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

«Барселонські таємниці» і хочуть зробити пропозицію, яка дозволить тобі стати дорослим чоловіком і повноцінним письменником.

– Ви говорите серйозно?

– Звісно, я говорю серйозно. Вони хочуть, щоб ти написав їм серіал у найбільш бароковій, кривавій і маячній традиції ґранд-ґіньйоля, супроти якого «Барселонські таємниці» матимуть вельми блідий вигляд. Думаю, це та нагода, якої ти чекав. Я сказав їм, що ти прийдеш поговорити з ними й можеш негайно братися до роботи.

Я глибоко зітхнув. Відаль мені підморгнув і обняв мене.

7

Ось так і сталося, що за кілька місяців до того, як мені мало виповнитися двадцять років, я дістав і прийняв пропозицію написати серію романів, які видаватимуть окремими книжками, кожна вартістю в одну песету, під псевдонімом Іґнатіус Б. Самсон. Мій контракт зобов’язував мене здавати щомісяця по двісті сторінок надрукованого на машинці тексту, насиченого інтригами, убивствами в середовищі світського товариства, незліченними жахіттями на суспільному дні, таємним коханням між жорстокими поміщиками з твердою щелепою й дамочками, яких змагає палка жага, і безліччю неймовірних сімейних трагедій, що розігруються на тлі подій, каламутніших і бурхливіших, аніж води в барселонському порту. Серіал, якому я дав назву «Місто проклятих», мали друкувати щомісяця у вигляді книжки з картонними палітурками та з кольоровими ілюстраціями на першій сторінці обкладинки. За це мені обіцяли платити більше грошей, аніж я будь-коли мріяв заробити. До того ж я мав виконувати роботу, яка була для мене приємною, і не мав над собою іншої цензури, крім тієї, що вимагала від мене писати цікаво для моїх читачів. Умови контракту зобов’язували мене залишатися анонімним, ховаючись за досить екстравагантним псевдонімом, але в ту хвилину така ціна здалася мені надто малою за можливість заробляти собі на життя працею, яку я завжди мріяв виконувати. Я відмовився від марнославного бажання бачити своє прізвище надрукованим на книжці, зате не відмовився від самого себе й міг залишатися тим, ким я був.

Моїми видавцями були двоє колоритних містян, яких звали Баридо й Есковільяс. Баридо, маленький, товстий, на губах у якого завжди грала маснувата загадкова посмішка, був мозком цієї операції. Раніше він був ковбасником, і хоча за все своє життя прочитав не більш як три книжки з катехізисом і телефонним довідником включно, а проте був наділений великими здібностями в галузі виготовлення бухгалтерських книг, вихваляючись перед своїми інвесторами неосяжними планами видання літератури читабельної. Ці плани приваблювали також авторів, що їх це видавництво, як відразу зрозумів Відаль, обшахровувало, нещадно експлуатувало, а в кінцевому підсумку викидало на вулицю, коли вітер починав віяти в протилежний бік, що раніше або пізніше неодмінно траплялося.

Есковільяс виконував допоміжну роль. Високий, худорлявий, з рисами обличчя, у яких було щось погрозливе, він набув свого першого досвіду в справах, працюючи в похоронному бюро, і, маючи дивний звичай мити свої сороміцькі органи одеколоном, завжди поширював навколо себе неясний сморід формаліну, від якого волосся ставало дибки. По суті, він виконував обов’язки зловісного наглядача з нагаєм у руці й робив усю брудну роботу, для якої Баридо зі своєю веселою вдачею та далеко не такою атлетичною будовою тіла мав значно менше здібностей. Це mènage-à-trois[10] доповнювалося секретаркою фірми Ермінією, яка повсюди ходила за цими двома, наче вірна собака, і мала прізвисько Отрута, бо, попри те, що була на вигляд великою скромницею, їй можна було довіряти не більше, аніж гримучій змії в період тічки.

Не дуже дбаючи про надмірну чемність, я намагався бачитися з ними якомога рідше. Наші стосунки мали суто меркантильний характер, і жодна зі сторін не знемагала від бажання змінювати встановлений протокол. Я вирішив скористатися з цієї нагоди й працювати дуже серйозно, щоб довести Відалеві та собі самому, що спроможний боротися з труднощами життя й заслуговую на його довіру та допомогу. Заробивши трохи грошей, я вирішив покинути пансіон доньї Кармен і пошукати собі щось більш пристойне. Ще раніше я накинув оком на монументальний на вигляд будинок на вулиці Фласадерс за номером тридцять, що був на відстані кинутого каменя від бульвару Борна, який я проминав протягом усіх тих років, коли повертався з редакції до пансіону. Та будівля, увінчана вежею, що стриміла над фасадом, прикрашеним барельєфами та фігурними ринвами, стояла всі ці роки замкнена; її двері обплутували ланцюги, на яких висіло кілька іржавих замків.

Але попри її зловісний та недоладний вигляд, а може, саме завдяки йому думка про те, щоб оселитися в ній, збудила в моїй уяві цілий букет позначених радісним хвилюванням, можна навіть сказати, любострасних картин. За інших обставин я насамперед подумав би про те, що такий будинок перебуває далеко поза можливостями мого скромного бюджету, але запустіння та забуття, у яких він, схоже, перебував довгі роки, розбудили в мені надію, що, якщо ця будівля більше нікому не потрібна, то, можливо, її власники погодяться на мої умови.

Розпитавши у кварталі, я з’ясував, що в тому будинку вже багато років ніхто не живе й що він перебуває під наглядом управителя нерухомої власності на ім’я Вінсент Клаве, чия контора була на вулиці Комерсіо, навпроти ринку. Клаве був кабальєро старої школи, що полюбляв одягатися так, як одягалися алькальди та батьки вітчизни, чиї статуї стоять на вході до Парку Цитаделі, і за найменшої нагоди вдавався до риторичних зворотів, які не давали пощади ані божественному, ані людському.

– Отже, ви письменник. Знайте, я міг би розповісти вам чимало історій, кожна з яких дала б вам сюжет для чудової книжки.

– Я в цьому не сумніваюся… То чого б, наприклад, вам не почати з розповіді про будинок на вулиці Фласадерс, номер тридцятий?

Вираз обличчя Клаве став схожий на маску персонажа з давньогрецької трагедії.

– Будинок із вежею?

– Він самий.

– Повірте мені, юначе, я не радив би вам оселятися в ньому.

– А чом би й ні?

Клаве стишив голос майже до пошепту, ніби боявся, що стіни нас підслухають, і промовив замогильним тоном:

– Над тим будинком нависає зловісна тінь. Я там був, коли ми ходили з нотарем опечатувати його, і можу вас запевнити, що стара частина кладовища Монтжуїк має веселіший вигляд. Відтоді він завжди стояв порожній. Те місце зберігає погані спогади. Воно нікому не до вподоби.

– Його спогади не можуть бути гіршими за мої, але хай там як, а я сподіваюся, що вони знизять на нього ціну.

– Іноді буває така ціна, яку не можна сплатити грішми.

– Можна мені подивитися той дім?

Я вперше навідався до будинку з вежею одного березневого ранку в супроводі