Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Розділ 6. Не всі знайомі варті довіри

Надворі вже стемніло. Зітхнувши, Рада притулилася скронею до холодної стіни вагона. Їй пощастило вчасно прийти на вокзал і встигнути на електричку до Харкова.

«Невдовзі побачу свій особняк!» — думала вона, розтягнувши губи в усмішці. Діставши з валізи роман, дівчина поринула у сюжет.

Минуло близько години, коли на одній зі станцій до вагона зайшов високий хлопець із чорним хвилястим волоссям і бакенбардами. На ньому була шкіряна куртка та сонцезахисні окуляри, які він швидко зняв, сівши на лаву навпроти Ради.

Рада відклала книгу, помітивши, що незнайомець уважно її розглядає. Вона оцінила його швидким поглядом і знову сховалася за сторінками.

— Я тебе десь бачив? — хлопець поклав руку на спинку лави.

— Ви помиляєтесь! — не відриваючи очей від книги, сухо відповіла Рада.

— Ні, точно бачив! Тепер впевнений! — наполягав він.

Дівчина не витримала, прикусила губу від роздратування і відклала книжку.

— Можливо, і бачили, але я вас не знаю!

Хлопець декілька секунд уважно дивився на неї, а потім розсміявся.

— Насте, це ж ти! — вигукнув він.

— Ні, ви помилилися! — холодно відказала Рада.

— Насте, я ж Сергій! Ми разом були в дитбудинку! — радісно посміхнувся хлопець.

Рада звузила очі, намагаючись згадати хоч щось із минулого. Дійсно, до того, як в одинадцять років тітка забрала її з дитбудинку, вона жила там під ім'ям Анастасія. Тоді її жартома хотіли назвати Настею Лісовською, адже знайшли малу в лісі неподалік Змієва. Проте Рада завжди ненавиділа цю історію, особливо коли діти дражнили її Роксоланою, лякаючи, що її вкраде султан.

Згадка про дитинство остаточно зіпсувала настрій.

— Сергій? Несподівана зустріч! Не чекала тебе побачити. — вимушено усміхнулась вона.

— Я до друзів їздив! А ти що тут робиш?

— Їду вступати до Харківського університету. — брехливо промовила Рада.

Розмова зав'язалася швидко. Обоє давно жили в прийомних сім'ях, тож їм було що обговорити.

— Пам'ятаєш, як ми колись планували одружитися? — раптом згадав Сергій.

Здивована Рада нервово прикусила губу. Ідея одружитися із Сергієм була далека від її думок, дівчина промовчала.

Електричка прибувала до Харкова, коли вже зовсім стемніло.

— Що тепер робити цілу ніч? — пробурмотіла Рада, озираючись на напівпорожній перон.

— Коли тобі до університету? — запитав Сергій.

— Завтра вранці. — знову збрехала вона. — Доведеться ночувати на вокзалі!

— Навіщо мерзнути? Пішли до мене! Мама не проти буде! — запропонував хлопець.

— Мама?

— Мене усиновила родичка, вона мене дуже любить! Ось побачиш, ти їй сподобаєшся!

Рада кивнула і посміхнулася. Їй було цікаво поспілкуватися зі старим знайомим, якого вона не бачила багато років.

Метро ще працювало, тому через пів години вони вже стояли біля будинку Сергія. Темний під'їзд із розбитою лампочкою трохи напружував, але неподалік був парк Горького, що тішило.

Ліфта не було, тому їм довелося підійматися на п'ятий поверх пішки.

Сергій порився в кишенях, дістав ключі й відчинив двері. У передпокої горіло світло, і хоча був пізній час, господиня квартири ще не спала, очевидно, чекаючи сина.

— Мам, це Настя, моя подруга з дитячого будинку! — заявив Сергій.

Жінці з модною хімією на голові, на вигляд було років сорок — сорок п’ять. Вона стиснула губи в тонку лінію, уважно оглянувши Раду.

— Приємно познайомитися. Сергій ніколи про вас не розказував. — холодно сказала вона.

— Ми давно не бачилися. — відповіла Рада, трохи нервуючи й переступивши з ноги на ногу.

— Її забрала тітка сім років тому. — додав Сергій.

— Зрозуміло. — кинула господиня і пішла на кухню. — Ставте валізу й заходьте, я вас нагодую. Напевно, з дороги втомилися?

Рада знизала плечима й рушила за Сергієм. Вона була рада, що нарешті змогла втекти від постійних докорів тітки Мері.

На кухні їх уже чекала тарілка борщу. Господиня, насипавши їм їжу, сіла навпроти з чашкою холодного чаю.

— Що ти плануєш робити в Харкові? — запитала вона у Ради через деякий час.

— Я приїхала вступати до університету. — відповіла дівчина, відволікаючись від їжі. — Треба з’ясувати, коли іспити.

— А жити де будеш? — продовжувала питати жінка.

— У гуртожитку. — коротко відповіла Рада, знову обманюючи.

— Не раджу. — втрутився Сергій. — Можеш залишитися в нас. До речі, ти ж не сказала, куди поступаєш.

— Думаю про медичний, або, може, піду на перекладача. Я знаю багато мов. — зітхнула вона.

— Вибач за запитання, але ти щось знаєш про своїх батьків? — обережно поцікавилася господиня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍