Ірина Бондарчук - Принцеса тіней, Ірина Бондарчук

Під маскою ворога

Темрява відступила, залишивши після себе спалений сад і порожнечу, яка важко нависла над Еліаною. Прокляття більше не сковувало її серце, але вона знала – це не кінець. Це тільки початок.

Рейвен стояв поруч, його пальці все ще ледь торкалися її руки. Він був живий. Він був поруч. Але це не означало, що вони в безпеці.

— Нам потрібно йти.

Еліана повільно кивнула.

Вони рушили вперед, залишаючи попіл і привидів минулого позаду.

Місто зустріло їх неприродною тишею.

Нічний туман стелився вузькими вуличками, ліхтарі мерехтіли примарним світлом, а силуети перехожих ковзали повз, не озираючись.

Еліана відчувала на собі погляди.

Невидимі. Але вони були тут.

— Вони знають, що ми повернулися, — прошепотів Рейвен.

Еліана знала це і без нього.

Але хто вони?

Коли вони увійшли до таверни «Чорна зірка», простір навколо змінився.

Світло було тьмяним, у повітрі пахло димом і прянощами. За столами сиділи тіні в людській подобі – чужинці, яких не варто було запам’ятовувати.

Та одна постать виділялася серед інших.

Чоловік у темному плащі сидів біля вогню, його руки спокійно лежали на столі.

Але Еліана знала, що це пастка.

Вона зустріла його погляд.

Очі кольору бурштину.

Вона вже бачила ці очі раніше.

— Ні… — тихо прошепотіла вона.

Рейвен зупинився.

— Що таке?

Еліана не могла відірвати погляду від чоловіка.

Він повільно усміхнувся.

— Вітаю, принцесо.

Його голос був таким знайомим, що холод пробіг по її шкірі.

Вона знала цього чоловіка.

Але знала його під іншим ім’ям.

Іншим обличчям.

Тепер же перед нею сидів той, кого вона не могла впізнати… і водночас знала все життя.

Бо він був тим, кого вона вважала другом.

Тим, кому колись довіряла.

А тепер він був її ворогом.

— Кассіан…

Його ім’я зірвалося з її губ, як отрута.

Рейвен напружився.

— Хто це?

Чоловік лише усміхнувся і нахилив голову.

— О, хіба ти не розкажеш йому, моя дорога?

Еліана не могла повірити.

Це був він.

Кассіан.

Її союзник.

Її зрадник.

І той, хто, можливо, знав усю правду про її прокляття.

Але найстрашніше було не це.

Вона бачила, як його бурштинові очі змінюються – стають темнішими, глибшими.

Очі, які вона бачила в нічних кошмарах.

Очі, які належали тому, хто тягнув нитки в темряві.

Її ворог носив маску.

І ця маска тільки-но впала.

Тишу розірвав звук відсунутого стільця.

Рейвен ступив уперед, його рука потягнулася до меча. Але Кассіан лише розсміявся – м’яко, майже поблажливо.

— Ти завжди такий нетерплячий, Рейвене.

Рейвен не змінився в обличчі, але його пальці стиснули руків’я зброї ще міцніше.

— Чого ти хочеш? — голос Еліани був рівним, але всередині неї вирувала буря.

Кассіан не відповів одразу. Він узяв келих і повільно зробив ковток вина, ніби все відбувалося за ретельно продуманим сценарієм.

— Хіба не очевидно? Я хочу допомогти тобі.

— Допомогти? — в її голосі з’явилася тінь гіркої усмішки. — Як же, так само, як допомагав мені в минулому?

Кассіан нахилив голову набік.

— Я ніколи тебе не зраджував, Еліано. Просто ти ніколи не ставила правильних запитань.

Вона відчула, як щось стискається всередині неї.

— Хто ти?

Його усмішка розширилася.

— Я той, хто завжди був поруч. Той, кого ти вважала другом. Той, кого ти любила...

Рейвен блискавично витягнув меч, але Кассіан навіть не ворухнувся.

— Та перш за все, — він нахилився ближче, його голос оповив Еліану, як отруйний шепіт, — я твоя найбільша помилка.

Її пальці здригнулися.

Вона не дозволить йому гратися з нею.

Не дозволить розривати минуле, змішуючи його з брехнею.

— Чому ти зараз тут?

Кассіан нахилився, спершись ліктями на стіл.

— Бо час настав. Бо ти зробила перший крок, порвавши свої кайдани.

Він провів пальцями по краю келиха.

— І тепер я тут, щоб показати тобі, ким ти є насправді.

Еліана похитнулася.

Вона не хотіла слухати його.

Але слова вже проникали в її свідомість, як отрута.

Бо десь глибоко всередині вона знала: він говорить правду.

І ця правда могла змінити все.

Темрява за вікнами таверни згущувалася.

Ніч спостерігала за ними.

І тіні чекали свого часу.

иша затягнулася, немов павутина, що обплела кожен куточок таверни.

Еліана не відвела погляду від Кассіана, хоча всередині неї все кричало: тікай. Вона знала, що його слова — отрута, але серце відгукувалося на них з дивним відлунням.

— Що ти маєш на увазі? — її голос був майже шепотом.

Кассіан нахилився вперед, його бурштинові очі мерехтіли в тьмяному світлі.

— Ти шукаєш відповідей, чи не так? Про своє прокляття. Про свою силу. Про те, ким ти була раніше.

Еліана ледь помітно здригнулася.

— Ти нічого не знаєш про мене.

Кассіан усміхнувся.

— Моя дорога, я знаю про тебе більше, ніж ти сама.

Рейвен нарешті не витримав.

Його меч зірвався зі свого місця, і в ту ж мить він опинився поруч із Кассіаном, приставивши лезо до його горла.

— Припини грати в загадки. Якщо ти знаєш щось важливе, кажи зараз.

Кассіан навіть не змигнув.

— Я завжди захоплювався твоєю прямотою, Рейвене. Але ти ж розумієш, що якщо я помру — вона ніколи не дізнається правду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍