В В Срібна - Світляки на полі бою, В В Срібна

- Як спалося?

- Краще ніж минулої ночі.

- Радий за тебе. Ліки, вони допомагають?- невпевнено запитав Максим.

- Болі вже немає і говорити можу спокійно. Цього думаю вистачить. Мені ж знадобиться приймати їх все життя, чи не так?- спокійно запитав Ян.

- Сподіваюся, що ні, але є і такий шанс. Скоріш за все впродовж декількох місяців ти повністю вилікуєшся.

- Он як.

- Не втомився? Може зробимо привал?

- Я в нормі, але якщо хочеш можемо зупинитися.

- Ти впевнений, що з тобою все гаразд? Ми встали досить рано. Ти пів ночі не спав.

- Впевнений. Не хвилюйся за мене. Я набагато сильніше ніж ти думаєш.

- У мене склалося таке відчуття, що ти рахуєш себе витривалішим за мене.

- Так і є.

-Ну, що ж, тоді наздоганяй. Даниле, давай, пришвидшуйся.

Макс прискорив коня. Ян поїхав за ним. Він наздогнав його, але не переганяв.

- Хлопці! Чому ви так прискорилися. Зачекайте!- крикнув їм у слід Данило.

Але його не слухали, темп ніхто і не збирався збавляти. Наздогнавши Максима Ян трішки зменшив швидкість, щоб не перегнати його, адже дороги він не знав.

- Так швидко наздогнав. Я думав, що встигну від'їхати трохи далі.

Ян подивився на нього, а за тим обернувся. Позаду їх намагався наздогнати Данило, але у нього це виходило вкрай погано. Проїхавши вже досить велику частину запланованої дороги вони сповільнили свій рух. Нарешті наздогнавши їх Данило мовив:

- Ви чого так рвонули? Я думав, що ніколи не вийде вас наздогнати!

Максим розсміявся.

- Треба їхати далі, ми ще не проїхали запланованого на день.- спокійно відповів Ян.

- Яне! Не думав, що ти такий жорстокий, он Данило вже ледве у сідлі тримається! Нам і справді треба відпочити. Зробимо невеличку зупинку.

- Нарешті! Я вже не можу їхати!- сказавши це Данило прямо таки засяяв.

Зупинившись вони дістали ягоди, які вчора зібрав Ян. Зараз їх смак був набагато яскравіший і приємніший. Ягоди ніби тали в роті розкриваючи різноманітність смаків. Пробувши там близько години вони поїхали далі. Ще через п’ять годин починало темніти. Зупинившись і розбивши табір хлопці готувалися до сну.

З самого ранку вони поїхали далі й вже через шість годин хлопці заїжджали до Києва.

-Яне, чому ти досі плачеш?

Надворі був вечір, місяць виблискував у вікні. Свічка  наповнювала кімнату жовтогарячим світлом. Вся сім’я намагалася заспокоїти маленького хлопчика, який сидів на пічці звісивши ноги. Його очі були наповнені слізьми. В них можна було прочитати біль, страх і відчай. Батько підійшов до пічки й взяв хлопчину на руки.

- Скажи мені, синку, чому ти так сильно не хочеш додому?

- Там… Там… Мама, вона приходить, коли задувається свічка. І… І… тягне до мене свої руки, звучи мене за собою. Вона ж не забере мене?

- Її вже немає… Вона не зможе тебе забрати.- зі сумом у голосі відповів батько.

- Знаю,- сумно відповів Ян.- Але я все одно не піду! Не піду! Там дуже, дуже страшно!

Підійшовши до маленького Яна дідусь погладив його по голові й мовив:

- Ну якщо вона з’являється тільки, коли темно, то просто не будемо тушити свічку. 

Хлопчик шморгнув носом і подивився заплаканими очима на дідуся.

- Я не хочу спати там…

Його старший брат зняв його з рук батька і посадив собі на шию.

- Якщо ти будеш спати зі мною буде не страшно?

- Не знаю.- Ян нарешті почав заспокоюватися.

Зібравшись вони нарешті попрямували до будинку. Дорога займала близько п’яти хвилин. За цей  час Ян досить вимотався і вже майже засинав на руках у Дем’яна.

Батько зайшов до будинку першим і запалив свічку. Старший зайшов в середину і поклав Яна на піч.

- Батьку, може й справді він щось бачить. – схвильовано сказав Дем’ян.

- Хто його знає. Він ще такий малий, а вже майже не посміхається. За що ж з ним так долю.- болісно відповів батько.

- Не хвилюйтеся. Я впевнений, що йому стане краще. – посміхнувшись заспокоював батька Дем’ян.

- Сподіваюсь. Лягай спати, вже пізно.

- Добраніч.

Лігши біля маленького брата він притиснув його до себе і поцілував. Вони заснули досить швидко. Батько сів на стілець і дивився у вікно на зорі які сяяли в небі немов діаманти.

Просидівши там декілька годин і перевіривши чи сплять діти він затушив свічку. Влігшись він заснув.

Глибока ніч заворожувала своєю тишею. Малюк проснувся від дивного звуку і побачив свого сплячого брата. Сівши, він подивився в глиб кімнати. Світло місяця і зірок розсіювало її темряву. Холод пробіг по його тілу. Кроки почулися з темряви коридору. Голос його матері знову почав звучати в кімнаті.  Двері в коридор почали відкриватися самі по собі. З-за них визирала рука, яка освітлювалася холодним світлом місяця. Він почав плакати й будити брата.