Юлія Майр - У серці пожеж, Юлія Майр

 Інші клани навіть не намагалися дорівнятися їм, тож лише обирали на чий бік стати. Смарагдові, багаті на родовища, але недостатньо сильні, щоб відстоювати свої позиції, наразі підтримували Чорних. На їх бік також пристали Крижані або Білі, найменший клан, що відзначався даром ясновидіння і опікувався храмами, підтримуючи своє існування за рахунок паломництва. Червоні - треті за силою і перші за кількістю підвладних земель у краю людей, довгий час підтримували клан Сапфірових, однак останніми роками ширилися тривожні чутки щодо їхніх намірів розірвати дружні зв’язки.

 Останній клан – Сірих або Крицевих, складався переважно із бідних воїнів, що мешкали коло небезпечного океану й уперто не бажали вступати в політичні інтриги. Вони увесь час потребували підтримки інших кланів, і майже не володіли цінними ресурсами. Майже. Єдиний скарб цього клану – перли, що добувалися з великим ризиком, цінувалися в інших кланах більше, ніж діаманти.

 Уже повернувшись до кухні, Меліса раптом згадала, що мати Ейнара – сумнозвісна коханка Кадела, походила саме з клану Сапфірових, як і четверо гостей у вітальні. Чи не тому він був таким похмурим і малослівним?

 Вона викинула цю думку з голови, поринаючи в роботу. Зрештою, чим раніше вони завершать готувати, тим більше буде шансів знову опинитися в їдальні і хоч трохи послухати розмови далів. Можливо, знайдеться щось, що зможе втішити Маркуса. Від згадки про нього Меліса мимоволі скривилась, і навіть духмяний запах свіжоспечених тістечок не зміг відволікти від тривожних думок.

- Неси вже їх раз зголосилась тягати підноси. Власта щось не надто поспішає до нас, - кинула Зоряна, махнувши рукою.

 Меліса лиш мовчки кивнула й за кілька хвилин знову опинилась у блакитній вітальні.

- Навідуйтеся до нас частіше, – пролунав голос Кадела, гучний і дзвінко веселий.

- Ми б з радістю, але ситуація така непевна, - зітхнула гостя, розгладжуючи на спідниці неіснуючі складки.

- Усе через невдячних шахтарів, - пояснив її чоловік, задумливо обертаючи в руці кришталевий келих із бурштиновою рідиною. – Скиглять мов малі діти, а тоді влаштовують бунти. Мушу пильнувати їх, доки зовсім не зледачіли.

 Якби Меліса виросла у родині далів і ніколи б не цікавилась тим, що далі її носа, то, напевно, згідно закивала б як і всі присутні. Однак, живучи серед звичайних людей, вона мала можливість побачити правду. Невдоволення шахтарів безумовно мало поважні причини.

 А відверта зневага, що бриніла у голосі дала, підіймала у серці хвилі обурення. Дівчина ледь стрималась щоб не спитати: а звідки ж у цього поважного гостя масивні золоті персні, а у його дружини блискуче кольє із розсипом дорогоцінних каменів? Чи не ледачі шахтарі принесли йому ці дари? Чи не їхня важка праця забезпечує йому розкішне життя.

- Мало нам нечисті, то ще й це напастя, - процідила Стелла, не приховуючи зневаги.

- Щодо нечисті не певен, та цю біду ми накликали самі, - озвався найстарший з гостей, і, коли погляди усіх присутніх прикипіли до нього, взявся пояснювати. -  Шахтарі – здебільшого людська кров. У кращому випадку мають предка-дала в якомусь там поколінні, що насправді нічого не значить, тож повторюся: вони – люди. А чи ми не самі залучили людей до гірського краю?

 Меліса ледь не здригнулась на слові «залучили». Це так дали називають викрадення і полон? Її гнів розквітнув новими іскрами, досі схований під кам’яною маскою, що грозилася тріснути у будь-яку мить, адже розмова лише набирала обертів.

- Погоджуюсь з вами. У містах все більше людської крові. І я розумію, що вони хороші працівники, та це ж наша земля, - видав Етельстан, наголосивши на слові «наша».

- Чому ми не можемо їх просто вигнати? – запитав раптом Ерік.

 Меліса зраділа, що давно вже поставила тацю на стіл, а то могла б вивернути її ненароком на доброзичливих господарів. Ставлення далів до людей зовсім її не дивувало, та дівчина не очікувала такої відвертої зневаги, тим паче у присутності двох служниць – жінок людської крові. Чи вони взагалі нічого не значать? Як трикляті сині стіни чи подушки? Кров стукотіла у скронях, розганяючи жар тілом. Цього не можна подарувати, байдуже як, але вона мусить втрутитися.

- Це вимушена міра. Нам бракує працівників, а люди чудово виконують свою роботу, - чи не вперше за весь вечір озвався молодий чоловік, чиє обличчя ховалось у тіні вогню.

- Так, але у їхньої роботи є ціна, що нестримно зростає, - заперечив Етельстан. – І справа зовсім не у грошах. Люди вимагають більше прав, більше свободи. Вони загарбують наші традиції.

 Меліса ледь не пирхнула зі сміху. Чи могли люди хоч щось загарбати у світі далів? Вона особисто украла дві стрічки – і небо не впало на землю.

- Люди ніколи не матимуть наших прав, - задумливо мовив Кадел.

- Боюся, вони з тобою не погодяться, як і шахтарі чи солдати. Серед нижніх верств шириться невдоволення, - заперечив найстарший із гостей із твердою впевненістю.

- Ви слушно зауважили щодо «нижніх верств», - озвався Етельстан, - Влада у руках високих родів, тож це ми мусимо приймати рішення, а не низькородні чужинці.

 Меліса ніби почула тонкий дзенькіт, з яким розбилися останні краплі її терпіння. Їй набридло бути покірною служницею.

 Вогонь здійнявся вище, мов підла змія, що непомітно скрадається, вичікуючи вдалу мить. Жалібно тріщали поліна, але, зайняті розмовою гості, не зважали на них. Кілька довгих секунд – і яскрава іскра вилітає з полум’я, зачепивши вишукану сукню білявої гості.

- Елен, - зірвався її чоловік, коли на тонкій тканині почала розростатися діра, випалена вогнем.

- Забери це! Хутчіше! – верещала вона у розпачі. Якоїсь миті Мелісу охопили сумніви, проте невеличка пожежа загасилась у три миги, тож вона дозволила собі відпустити докори сумління.

 Вона домоглася свого – дали облишили поливати брудом людей. Усі згуртувалися над засмученою дальї. Найбільше метушилася Стелла, намагаючись заспокоїти гостю. Чоловіки завбачливо відсунули крісла трохи далі від вогню. Ця колотнеча видавалася відверто смішною, однак Меліса притлумила посмішку й чимдуж взялася допомагати, виконуючи вказівки. Маленька перемога озвалася радісним трепетом у всьому тілі, мов сотні барвистих метеликів, що уперше розправили крила з приходом весни. Іще одна украдена мить.