Юлія Майр - У серці пожеж, Юлія Майр

- Що як викласти сир у креманки, а зверху насипати ягоди? – запропонувала Меліса, згадавши своє дитинство. Колись це була її улюблена страва. Літніми вечорами мати діставала з полиць надщерблені склянки й насипала до них чорниці, перемішуючи з солодким сиром. Цей смак навіки закарбувався у її пам’яті як символ літа.

- Надто просто. Не впевнена, що дали оцінять, - скептично протягнула Зоряна, вириваючи Мелісу зі спогадів.

- А що нам лишається? – зітхнула дівчина, вкотре роззираючись, ніби сподівалась, що зараз одна із шафок відчиниться і там магічним чином з’явиться шоколадний торт і марципани.

- Гаразд, - здалася Зоряна. – Поллємо зверху шоколадом, і буде вишуканий десерт «Сирний безлад у шоколадному відчаї».

 Меліса пирхнула від сміху. Ось це була Зоряна, яку вона знала.

- Чого ти там смієшся? Берися до роботи, - наказала та удавано строгим голосом, хоча й сама ледь стримувала усмішку.

 Меліса пурхнула до шафки зі скляними креманками, сподіваючись, що для неї теж лишиться дрібка вишуканого десерту.

- Цікаво, що то за гості? – мовила замислено.

- Піднімишся й побачиш, - знизала плечима служниця. – Ти ж завжди так робиш.

 Меліса зауважила шпильку в її голосі, та вирішила її проігнорувати. Будь-яке слово, випадково зронене Каделом, могло стати ключем до його таємниць,  тож у неї не було іншого вибору.

 Дівчина спритно розкладала десерти у креманки, пурхаючи кухнею мов метелик. Чи то дощ так підняв її настрій, ніжно постукуючи у шиби й проникаючи в будинок приємною свіжістю. Чи може це була неочікувана поява гостей, що збудила її цікавіть; але Меліса ледь не підстрибувала з нетерпіння, доки розчервоніла Власта врешті з’явилась у дверях і, як завжди, не могла обійтися без допомоги.

- Не барися, - кинула Зоряна услід Мелісі, що ледве встигла приховати задоволену посмішку.

 Стелла обрала одну із затишних віталень на першому поверсі. Широкий простір купався у м’якій блакиті, що охопила і стіни, і пухкий теплий килим, і навіть витончені вази зі свіжими піонами. Також впадало в око срібло, що розквітало повсюди химерними візерунками. Срібними були дивани й крісла із вигнутими ніжками, важкі завіси, що сховали сіру пелену дощу за вікном, і тендітні підсвічники, наразі незапалені. Лише тріскотливе полум’я у каміні порушувало холодний спокій вишуканого покою, проте саме його жадали змерзлі гості, що вільно розмістилися у кріслах, підсунувшись якнайближче до вогню, хоча їхній одяг давно висушили магією.

- Я тоді ще був нерозважливим юнцем, що тягнувся до пригод, - оповідав Алістер Кадел із сумішшю веселості й ностальгії у дзвінкому голосі. Меліса саме мусила опинитися близько до нього щоб розставити десерти на скляному столику. Вона мусила визнати, що її батько уміє справляти враження. Слова злітали з його вуст легко і невимушено, зачаровуючи слухачів медовим тембром. В очах сяяв веселий блиск, а лагідна усмішка згладжувала гострі риси смаглявого обличчя, зробивши його іще привабливішим. У мінливих відблисках вогню сховалися зміїні зіниці, та водночас стали помітніші дрібні зморшки під очима, тож якоїсь миті Меліса могла уявити, що у півкроку від неї сидить не могутній дал, а звичайний людський чоловік, що міг стати її справжнім батьком.

- Яка захоплива історія, - видихнула світлокоса дальї у сукні із напівпрозорого серпантину. Кадел кивнув їй на знак подяки - зблиснули жовті зіниці, розвіявши ілюзію.

- Щиро заздрю вашій дружині. Мій чоловік зовсім не любить подорожі, - лепетала далі гостя, і лише найуважніший спостерігач помітив би похмуру тінь, що промайнула обличчям Стелли. Однак, на щастя, усі були страшенно зайняті розмовою.

 Обік замилованої гості, сидів мовчазний дал, що лагідно погладжував тонкі пальці жінки – очевидно її чоловік. На сусідньому кріслі витягнув ноги до вогню молодик, чиє обличчя ховалось в тіні, а коло нього примостився старший дал із брунатними вусами, що саме розпитував Кадела про його останню подорож до сусіднього клану.

  Молодший син – Ерік, користуючись моментом, потягнувся до склянки з бурштиновим напоєм, напевно, надто міцним для його юного віку. Та веселощі скінчилися дуже швидко. Етельстан помітив його пориви й зміряв хлопця докірливим поглядом, ніби намагався пригвинтити його очима до землі.

 Ейнар, що стояв до брата значно ближче, здавалося, не помітив його намірів або не хотів помічати. Він похмуро підпирав стіну, схрестивши руки на грудях. Чорний одяг підкреслював тіні смутку на блідому обличчі. Позашлюбний син Кадела ніколи не відзначався життєрадісним настроєм чи балакучістю, проте цього разу він був підозріло тихим і безрадісним.

- А тоді ми заклалися на ящик доброго вина, хто першим дістанеться вершини, – правив наступну байку Алістер.

 Білява гостя дзвінко захихотіла. На мить вона повернулась до Меліси - і її великі очі зблиснули насиченим синім сяйвом.

- Принеси мені води.

- Так, дальї, - покірно кивнула Меліса й рушила до кухні, пригадуючи уроки Маркуса.

 Вона так звикла до зміїних очей місцевих далів, що вже майже забула про існування інших кланів та їхніх відмінностей. Гостя очевидно походила з клану Сапфірових, що вирізнялися синім кольором очей. Вони також мали вертикальні зінниці, проте чорні, що не були такими помітними у густій синиві.

- Гостя бажає води, - кинула Меліса, проминаючи заклопотану Зоряну.

- Вертайся вже сюди, бо я не даю ради. Хай там Власта сама порається.

 Меліса мовчки кивнула й хутко повернулася до їдальні, намагаючись зауважити, якого кольору очі решти гостей. Синісінькі мов волошки.

 Відносини між кланом Чорних та Сапфірових можна було назвати пломенистими: то жагуча ненависть на межі війни, то палка дружба із дрібкою недовіри. Наразі панувала остання.

 Зрештою, це були два найбільш впливових клани, тож їхнє суперництво було неминучим. Чорні мали більше військо та вигідні позиції, родовища вугілля, золота й срібла. Сапфірові відзначилися кількістю земель, видобутком дорогоцінного каміння та своєю відданістю моді й показному блиску.