Василь Миколайович Шкляр - Характерник

Посли, притулившись бородами одне до одного, пошушукалися і вирішили не сидіти в Батурині, а вирушати ближче до Січі назустріч гетьманським вістунам. Бо їм дорогá кожна хвилина.

Гетьман не посмів перечити і з почтом сам допровадив послів та московських ратників спершу до Гадяча, а звідти до козацького містечка Омельника, укріпленого земляною фортецею у нижній течії Псла. Тут вони заїхали до омельниківського сотника Паливоди спитати, чи не було в нього гетьманських посланців, бо вони часто зупинялися у Паливоди по дорозі на Січ і назад. Та замість своїх людей Самойлович неждано-негадано застав тут значного запорожця Грицька Пелеха з товаришами. Вони саме полуднували борщем із карасями та потягували густі наливки, що їх у семи бутлях виставив напоказ сотник Паливода — від вишняку і тернівки до смородинівки і берсенівки[16].

Гультяї! Аби хоч один підняв озаддя та вклонився гетьманові, як велить його чин, але вони тільки й того, що поклали ложки й підвели свої капустяні голови. Лише сотник Паливода чемно кивнув Самойловичу та незнайомцям і припросив їх до столу. Але й Паливода не далеко відкотився від цих капустяних голів, бо гетьман ніколи не міг угадати, до котрого полку належить омельниківська сотня. Учора вона була записана до Чигиринського (таке, як ходила під Дорошенком), сьогодні — до Кременчуцького, а де опиниться завтра? Іншим разом Самойлович поїхав би далі, але тут він багато чого міг довідатися, то сів із послами до столу.

І гетьман почув три новини: одну хорошу, другу погану, а третю таку собі. По-перше, чума відступила, карантин на Січі знято, тепер туди вільно заходити, кому дуже треба.

— А ти давно звідти? — спитав Самойлович у Пелеха.

— З учора.

— То, може, ти бачив там моїх посланців?

— Бачив, чого ж би я їх не бачив?

— Чому вони затримуються? — спитав гетьман.

— Ну, я ж сказав. — Пелех виловив дерев’яною ложкою з борщу карася. — Еге, я ж, здається, казав: усім туди вільно заходити, та не всім виходити.

— Як то не всім?

— А так, що посадили тих посланців до сиквестру. Під арешт, значить.

— Під арешт? Моїх людей? Хто посмів?

— От чого не знаю, того не знаю, — сказав Пелех. — Якщо посадили, то, видно, є тут якась підспідка.

Самойлович не знав, що й думати.

— А Сірко де? — ковтнув він повітря.

— Кошовий? — перепитав Пелех, наче на Січі було сім Сірків. — Він пішов на морські розливи турка бити. Цар велів йому чинити промисли над бусурменами, він і пішов, ще не спочивши після Тягині.

— То його немає в Січі?

— Виходить, нема, якщо він на морських розливах. То ж, мабуть, брешуть, що Сірко може бути там і там в один час?

— А той?.. — спитав гетьман.

— Який?

— Ну, самозванець. Він же у вас?

— А-а-а, царевич? Государ Симеон Олексійович у нас, — з погордою сказав Пелех. — Сірко, йдучи на морські розливи, наказав шанувати його та берегти, як ока в лобі.

Тут уже втрутилися Чадуєв і Щоголєв, заскигливши в один голос, що то не царевич, а брехун, самозванець, пройдисвіт, проява і переступник.

Грицько Пелех і розчервонілі від наливки військові товариші вражено подивилися на москвинів.

— Ну, знаєте! — крутнув головою Пелех. — З такими балачками ви далеко не дійдете. Краще вкусіть себе за язик і не показуйте на Запорожжя носа. Вас там розірвуть на шматки!

— Розірвуть і собакам викинуть! — підтакнули військові товариші.

Гетьман шпарко підвівся і подав знак послам: пора! Сотник Паливода хотів було нагадати, що вони ще не їли, не пили, але не посмів.

Надворі козаки з гетьманського почту, голодні та злі, вже починали сікатися до московських ратних людей, та, вгледівши Самойловича, попринишкали.

Гетьман, щоб не гратися з вогнем, поклав єдино правильний рішенець. Він зі своїм почтом повертається до Батурина, а вони, сотник Василій Чадуєв і піддячий Сємьон Щоголєв, нехай паняють на містечко Келеберду, а звідти вже далі на Запорожжя. Він, Самойлович, дає їм надійного провідника Карпа Вишеньку, а згодом на Січ ще підоспіє його генеральний осавул Черняченко-Чорний.

— Нумо ворушімося, — підігнав їх Карпо Вишенька, змахнувши нагайкою над своїм сірим коником. — Ворушімося, панове, бо зимовий день куций, як заячий хвіст.

І справді, скільки там того дня на Варвари — пучка, а ще як драна зима без снігу, а ще як туман, то його, того білого дня, вважай, зовсім немає. Відразу вже за Омельником впала така густа сіра мла, що, якби не Карпо Вишенька, там би москвинам жаба й цицьки дала. Вони трималися його, як воші кожуха, не спускали очей з Карпа Вишеньки, що правував конем попереду, розгортаючи їм дорогу в тумані, як у снігах. Та яка там дорога, вони їхали навпростець полями й байраками, мочарами й кущами, і їхні коні то спотикалися на грудневому грудді, то зашпортувалися копитами у високій пожухлій траві. Туман густішав, ворушився, дихав холодною сирістю і неспокоєм. Сотникові Чадуєву та піддячому Щоголєву ввижалося, що в цьому мороці, окрім Карпа Вишеньки та ратних людей, поруч із ними суне ще хтось невидимий і лихий.

До того ж вони вкрай зголодніли, бо так і не підкріпилися в Омельнику через дурні погрози та кпини Грицька Пелеха, і тепер перед очима парував гарячий борщ із карасями, а в животах так скавчало, наче десь у тумані підвивали голодні вовки. Ще їх палила зсередини думка про самозванця. Ці лиходії ні-ні та й з’являються в їхньому Московському царстві, щоб посіяти смуту, незгоду, усобицю між государем та боярами, а в підсумку — кров і суцільну розруху. Окаянна держава Московія, держава-самозванка, — разом подумали Чадуєв та Щоголєв, злякано глянули один на одного і тут-таки відвернулися, ховаючи очі в туман. Послам здалося, що в них на головах завили мертві соболі, з яких пошили їхні шапки. Мороз пішов по шкірі Чадуєва й Щоголєва. Скільки ж їх було, цих ошуканців! Самих Лжедимитріїв півдесятка, а ще ж являлися Лжефедір, Лжепетро, Лжеівашка… Кожен приносив братовбивчу, батьковбивчу, синовбивчу війну. І ось тепер Симеон. Як цим перевертням спадає крамольна думка називати себе царем? Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв власними персонами були на похороні малолітнього царевича Симеона Олексійовича. Він що — воскрес із мертвих?

Насувалася каламутна ніч. Десь у темряві скавуліли голодні