Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

— А нам все одно весело... У армянського радіо питають: «Що таке радіоняня?» — «Це — бабця з Чорнобиля». Ха-ха-ха...

— Два тижні йшла я пішки... І коровку свою вела... Люди в хату не пускали. У лісі ночувала.

— Бояться нас. Заразні, кажуть. За що Бог покарав? Затівався? Живемо не по-людськи, не по Божому закону. Мордуєм одне одного. Дак за теє.

— Мої внуки літом приїжджали. Перві годи не їхали, теж боялися. А тепера навідуються, продукти вже беруть, усе пакують, що даси. «Бабушка, — питалися, — а читала ти книжку про Робінзона?» Жив сам, так, як і ми. Без людей. Я з собою півмішка сірників привезла... Сокиру, заступа... А тепера в мене сало, яйця, молоко — все своє. Одне що — цукру не посієш. Землі тут — скільки хочеш! Хоч сто гектарів заорюй. А власті ніякої. Тут чоловіку ніхто не перешкоджає. Начальства нема... Ми — свобідні.

— Із нами й коти вернулися. І собаки. Вертали разом. Солдати нас не пускали. Омоновці. Дак ми вночі... Лісними стежками... Партизанськими...

— Нічого од держави нам не треба. Все самі виробляєм. Не займайте тільки нас! Ні магазина не тра’ ні автобуса. По хліб і сіль ходимо пішки за двадцять кілометрів... Ми самі собі.

— Табором вернули. Три сем’ї... А тут усе розграбовано: піч розбили, вікна, двері познімали. Долівки. Лампочки, виключателі, розетки — все викрутили. Нічого живого. Оцими-о руками все заново, оцими руками. Аякже!

— Дикі гуси кричать — весна настала. Сіять пора. А ми в пустих хатах... Одно — покрівлі цілі...

— Міліція кричала. Приїдуть на машинах, а ми — до лісу. Як од німців. Раз напали нас із прокурором, дак він грозив, що будуть судить. Я кажу: «Хай мені дадуть год тюрми, я одбуду й сюди верну». Їх діло покричать, а наше помовчать. Я ордена маю, як передовий комбайньор, а він мені грозить — по десятій статті підеш... Преступник...

— Що день Божий мені моя хата снилася. Я верталася: то копаю город, то постіль прибираю... І завжди щось знайду: то черевика, то курчат... На добро все, на радість. На поворот...

— Вночі Бога просимо, а вдень міліціонерів. Спитайте ви мене: «Чого ти плачеш?» А я не знаю, чого я плачу. Я рада, що на своїм обійсті живу.

— І пережили все, перетерпіли...

— Я вам анекдота розкажу... Указ уряду про льготи чорнобильцям... Тому, хто живе за двадцять кілометрів від станції, до фамілії додається приставка «фон». Ті, хто за десять кілометрів, вони вже — Ваша світлість. А ті, хто біля станції вижили — Ваше сіятєльство. Ну, от і живемо, Ваша світлість... Ха-ха...

— Добилась я до дохтура: «Голубе, ніжки не ходять. Суставчики болять». — «Коровку треба здать, бабко. Молоко отруєне». — «Ой ні, — плачу, — ніжки болять, колінця болять, а коровку не оддам. Моя годувальниця».

— У мене семеро дітей. Усі в городах живуть. Я тут сама. Затужу, сяду під їхніми фотографіями... Побалакаю... Все... Все сама. Дім сама помалювала, шість банок фарби уклала. Так-от і живу. Виростила чотири сини й три дочки. А чоловік рано помер. Сама.

— Я з вовком здибався от так: він стоїть, і я стою. Подивилися на себе, і він убік одскочив... Помчав... Дак мені шапка піднялася зо страху.

— Усякий звір людини боїться. Ти звіря не займай, і він тебе обмине. Раніше ходиш по лісі, почуєш голоси, біжиш до людей, а тепера чоловік од чоловіка ховається. Не дай Боже стріти в лісі чоловіка!

— Усе, що в Біблії написано, все сповняється. Там і про наш колгосп написано. І про Горбачова... Що буде великий начальник із тавром на лобі й велика держава розсиплеться. А потім настане Божий суд... Хто в городі живе — всі погинуть, а в селі один чоловік останеться. Чоловік буде радий чоловічому сліду! Не чоловіку, а йно сліду його...

— А світло в нас — лампа. Карасінка. А-а... Баби вже вам доповіли. Уб’ємо кабана, дак у погріб несемо або в землю закопуємо. У землі м’ясо три дні лежить. Самогонка в нас зі свого жита. Із варення.

— У мене два мішки солі... Не пропадемо без держави! Дров повно — кругом ліс. Хата тепла. Лампа горить. Добре! Козу держу, козлика, троє свиней, курей чотирнадцятеро. Землі — вдосталь, трави — вдосталь. Вода є в криниці. Воля! Добренно нам! У нас тут не колгосп, а комуна. Комунізм! Ще одного коника купимо. І тоді нікого нам більш не треба. Одного коника...

— Ми не додому вернули, як тут один кореспондент був і дивувався, а на сто год назад. Серпом жнемо, косою косимо. Молотимо зерно ціпами просто на асфальті. Хазяїн кошики плете. А я зимою вишиваю. Тчу.

— У війну в нашому роду загинуло сімнадцять душ. Двох моїх братів убили... Мама плаче й плаче. А ходила бабця по селах, прохачка. «Тужиш? — каже мамі, — Не тужи. Хто життя за других оддав, той святий чоловік». І я все за батьківщину можу... Тільки вбивать не можу... Я — вчителька, я вчила — любіть людину. Завжди перемагає добро. Діти, вони маленькі, душею чисті.

— Чорнобиль — над войнами война. Нема чоловіку ніде спасіння. Ні на землі, ні в воді, ні на небі.

— Радіо зразу відключили. Ніяких вістей не знаємо, за-того жить нам спокійніш. Не журимося. Приїздять люди, переказують: кругом війна. І наче соціалізм кончився, живемо при капіталізмі. Цар вернеться. Правда?!

— То кабан із лісу зайде, то лосиха... Люди рідко. Самі міліціонери...

— А ви й до мене в хату зайдіть.

— І до мене. Так давно в мене в хаті гості не сиділи.

— І хрещусь, і молюсь... Господи! Два рази мені міліція піч рубала... На тракторі вивозили... А я — назад! Пустили б людей — вони би всі навколюшках додому поповзли. Рознесли по світі наше горе. Тільки мертвим дозволяють вернути. Привозять їх. А живі — поночі. Лісом...

— На проводи всі сюди рвуться. Всі до одного. Кожне хоче свого пом’януть. Міліція по списках пускає, а дітям до вісімнадцяти не можна. Приїдуть і такі вже раді коло свеї хати постояти... У свому саду коло яблуні... Спершу на гробках плачуть, потім розходяться по своїх дворищах. І там теж плачуть