Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк

до дна океану. У вірші "П’яний корабель" Жан Артюр Рембо мислив про когось іншого, але ж там можна почути голос Адамса:

Доволі плакав я! Жорстокі всі світання, Гіркі усі сонця й пекельний молодик: Заціпило мені від лютого кохання. Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!

За європейською сумуючи водою, Холодну та брудну калюжу бачу я, Де корабля-метелика весною, Пускає в присмерку засмучене хлоп’я.

(переклад В. Ткаченка)

Тією дитиною був він сам, а холодною калюжею в глибині Європи було "Бретонське село в снігу" Гогена, та сама ностальгія, яка змусила Брукові вирватися з обіймів "вахіне" й повернутися не до свого дому. Адамс став надто релігійним, щоб спробувати самогубство, як Ґоґен, і надто старим, щоб повернутися, як Брук, коли це було можливим. Але ностальгія за колискою, що увінчує СИНДРОМ АДАМСА, мала таку ж силу викликати бажання проміняти найвродливішу жінку Тихого океану на гіллясту берізку й луг у передсніговій хуртовині, коли до хаток наближаються виючі вовки.

Можливо, людині, яка, як кажуть вчені, стадна тварина, потрібне стадо, щоб було від чого тікати. Але якщо так, то мені це тим більше потрібно, щоб було до чого повернутися, навіть думками і сльозами, коли іншого шляху немає. Тому що врешті-решт ти завжди хочеш повернутися до стада, з якого ти втік, і жити зі свинями, щурами та грифами, від яких часом буде кипіти твоя кров, але вони будуть твоїми свинями, щурами та грифами, на твоїй землі, від якої твоє коріння виросло. Жоден рай не винагородить вас за те, чого вимагає ваша кров. Немає кари гіршої за вигнання, навіть до раю, бо тоді воно обертається тортурами.

Джон Адамс помер 5 березня 1829 року. Його подоби не існує, зберігся лише лаконічний опис моменту його знахідки: "Він був одягнений у старі парусинові штани, босий, у рваній блузі. Вінок сивого волосся, що спадав йому на плечі, обрамляв його лисину і надавав йому гідності...". Я думав, що ніколи його не побачу, поки не знайшов картину Фреда Аріса "Ной, що випускає голуба". Адамс! — Я знаю, що це поштовий голуб, а адресат — сумний хлопчик над калюжею, по якій пливуть паперові кораблики.

Фред Аріс, Ной, що випускає голуба

У його долі був майже весь песимізм першовідкривача "лібідо", Шопенгауера: біль існування, незгода з диявольським світом, втеча, сліпий інстинкт, нищівна еротика, страждання й аскетизм. Чого не передбачив Шопенгауер, так це того, що людина зможе любити своє земне пекло, коли потрапить до раю, бо щастя — це Мобі Дік, який перемагає тих, хто його здогонить.

Примітка до ІІ видання:

У цьому розділі, а точніше в доданій до нього іконографії, сталося щось таке, що суперечить "здоровому глузду" і ближче до метафізичного божевілля, віщих снів і "дивуючих" припадків, не перший, зрештою, раз в моїй творчості. Звідки я міг знати, коли писав "Шахіста" в середині 1970-х, що більшість деталей, які я вигадав, щоб поєднати автентичні елементи в зрозуміле ціле, згодом також виявляться автентичними, після того, як книга буде надрукована? Нові джерела довели мені це, і я був просто здивований - моя уява перегнала моє знання фактів, і я навіть не помилився в назвах і місцях! Звідки я міг знати, що в окремих фрагментах "Колиски" (яку писав 1970 року), "MW" (1981 року) та "Безлюдних островів" (які писав 1983 року), я з жорстокою точністю описував своє власне майбутнє, свою власну долю? Треба було тільки здогадуватися — я, раб вісімки від народження — що довідаюся про це в той єдиний день, коли зможу вижити, коли чотири вісімки впадуть мені на шию (8 серпня 1988 року). У своєму творі я міг би навести багато конкретних прикладів, де "licentia poetica" точно передбачала дійсність, прикладів, які вражали магічною перевіркою проголошеної Набоковим тези: література не говорить правду, література її вигадує. Такий тип "ясновидіння" наступив і під час відбору ілюстрацій до "Синдрому Адамса".

Готуючи "Безлюдні острови" до першого видання, я не знав Адамса в обличчя; незважаючи на кілька років пошуків, я не зміг знайти жодного його зображення. Нарешті я вирішив, що портрета Адамса не існує. Зовсім випадково мені потрапила в руки репродукція сучасної картини Аріса "Ной". Якийсь пророчий порив змусив мене подумати: ось Адамс, ось як Адам мав виглядати! Саме таким я його уявляв, коли писав про нього! Тому я розмістив цю репродукцію в "Островах". Навесні 1988 року в старому французькому альбомі з гравюрами ХІХ століття я знайшов портрет Адамса. Молодшого, але порівняйте гравюру, яку ви маєте в нинішньому, другому виданні книги, і картину Аріса: чоло, очі, рот, форма голови — уся ця фізіономія! Мій син звернув увагу на щось інше:

– Тату, дивись, він навіть руку так само тримає, з ліктем за край!

Автентичний портрет Адамса з гравюри ХІХ століття

Чи Фред Аріс малював Ноя, дивлячись на цю гравюру? Неможливо. Можливі інші речі, про які філософам навіть і не снилося.

ОСТРІВ 20

ТОБРУК (ЛІВІЯ)

НЕВІДОМИЙ СОЛДАТ

КІСМЕТ

"Пам'ять про нього згине в країні, і його ім'я не згадуватимуть на

вулицях".

(Книга Йова, XVIII, 17)

Кісмет - з арабської: призначення (докладно: призначена людині

доля, від якої не можна втекти).

Мені відомі пустелі північної Африки, я перетинав їх під час кількох поїздок на цей континент. Великий Ерг, Хамада-ель-Хамра, Лівійська і Аравійська, і всі менші, від пісків і випаленої землі Магрибу до своїх сестер на Червоному морі. Для усіх матір'ю є Сахара - з неї всі ростуть. Я знаю оазиси Сахари, я жив у них або мандрував ними. Але далі знову була пустеля. Скрізь — чи пласка й рівна, як пляж, чи наповнена гігантськими дюнами, скелястими, степовими чи потрісканими глиняними пагорбками — все становило пустелю. Вона була безплідною на перший погляд, але мала свою власну фауну та флору, а також приховану воду та чудеса міражів, яких не створює жодна інша земля, а також традиції та історію, такі ж багаті, як історія імперій. Це була пустеля, через яку мчали орди загарбників, шукаючи крові, здобичі та кращого життя, і танули в битвах, як лавина, що котиться з гір, і зникала, як шалена морська хвиля, що спускається з прибережних дюн кволими потоками, знищена, і яка несе у