Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

Йосип. Я, пане, відправлю його з тутешнім служкою, а сам краще вкладатимусь, щоб не гаяти часу.

Хлестаков (пише). Гаразд. Принеси тільки свічку.

Йосип (виходить і говорить за сценою). Ей, слухай-но, хлопче! віднесеш листа на пошту, і скажи поштмейстерові, щоб він прийняв без грошей, та скажи, щоб миттю привели панові найкращу тройку, кур’єрську; а прогону, скажи, пан не платить[47]: прогін, скажи, мовляв, казенний. Та щоб не барились, а не то, мовляв, пан сердиться. Стривай, ще лист не готовий.

Хлестаков (пише далі). Цікаво знати, де він тепер живе — на Поштамтській чи на Гороховій? Адже він теж любить часто переїздити з квартири і не доплачувати. Напишу навдалу на Поштамтську. (Згортає й надписує.)

Йосип приносить свічку. Хлестаков запечатує. В цей час чути голос Держиморди: «Куди лізеш, борода? Кажуть тобі, нікого не велено пускати».

Хлестаков (дає Йосипові листа). На, віднеси.

Голоси купців. Допустіть, голубчику! Ви не можете не допустити. Ми в справах прийшли.

Голос Держиморди. Геть, геть! Не приймає, спить.

Галас збільшується.

Хлестаков. Що там таке, Йосипе? Подивися, що за галас.

Йосип (дивиться у вікно). Купці якісь хочуть зайти, та не впускає квартальний. Махають паперами: мабуть, вас хочуть бачити.

Хлестаков (підходить до вікна). А що вам, люди добрі?

Голоси купців. До твоєї милості прийшли. Звеліть, пане, просьбу прийняти.

Хлестаков. Пустіть їх, пустіть! хай ідуть, Йосипе, скажи їм: хай ідуть.

Йосип виходить.

Хлестаков (бере через вікно просьби, розгортає одну з них, читає: «Його Високоблагородному Світлості Панові Фінансову від купця Абдуліна…» Чорт знає що: і чину такого нема!

Ява Х

Хлестаков і купці з кошиком вина й цукровими головами.

Хлестаков. Що вам, люди добрі?

Купці. Чолом б’ємо вашій милості.

Хлестаков. А чого ви хочете?

Купці. Не погуби, папочку! кривди терпимо ні за що!

Хлестаков. Від кого?

Один із купців. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що й описати не можна. Постоями зовсім замучив, хоч у зашморг лізь. Не по вчинках чинить. Схопить за бороду та й каже: «Ах ти, татарин!» їй-богу! Якби, тобто, непошана до нього якась; а то ми вже порядку завжди додержуємо: що слід на сукню там дружині чи доньці, — хіба ж ми проти. Так ні, йому всього цього мало, їй-же богу! Прийде в крамницю і все, що під руку потрапить, тягне. Сукна побачить сувій, зразу: «Е, любий, це добреньке сукенце: а відправ-но його до мене». Ну й несеш, а в сувої ото аршин з п’ятдесят!

Хлестаков. Невже? Ох, який же він шахрай!

Купці. Їй-богу! ніхто й не пригадає такого городничого! Геть усе й ховаєш у крамниці, як його побачиш. Та хоча б щось путнє вже брав, всіляке дрантя тягне: чорнослив такий, що років уже по сім лежить у бочці, що в мене крамар не їстиме, а він цілу пригорщу туди запустить. Іменини його бувають на Антона, і вже, здається, всього понаносиш, чого тільки душа бажає. Ні, йому ще давай: каже, що й на Онуфрія він іменинник. Що вдієш? несеш і на Онуфрія.

Хлестаков. Та це ж просто розбишака!

Купці. Їй-богу! А спробуй суперечити, приведе до тебе в дім цілий полк на постій. А коли що, замкне двері: «Я тобі, — каже, — не буду, — каже, — завдавати тілесної кари й не катуватиму — це, — каже, — законом заборонено, а от ти в мене, любий мій, оселедчика попоїж!»

Хлестаков. Ах, який шахрай! Та за це, просто, в Сибір!

Купці. Та вже куди милість твоя не запроторить його, все буде добре, аби тільки тобто від нас подалі. Не погордуй, батьку наш, хлібом і сіллю. Кланяємося тобі цукорком та кошиком вина.

Хлестаков. Ні, ви цього не думайте: я зовсім не беру ніяких хабарів. От якби ви, приміром, позичили мені карбованців триста, — ну то зовсім інша річ: у борг я можу взяти.

Купці. З радістю, батьку наш! (Виймають гроші.) Та що триста! візьми вже краще п’ятсот, допоможи тільки.

Хлестаков. Будь ласка: в борг — я ні слова, я візьму.

Купці (подають йому на срібному підносі гроші). Вже, будь ласка, і підносика разом візьміть.

Хлестаков. Ну, і підносика можна.

Купці (вклоняючись). Та вже візьміть заразом і цукорку.

Хлестаков. Е ні: я хабарів ніяких…

Йосип. Ваше високоблагородіє! а чому ви не берете? Візьміть! в дорозі все знадобиться. Давайте сюди голови і кошичок! Давай усе! Все знадобиться. Що там? мотузочок? давай і мотузочок! і мотузочок у дорозі знадобиться: візок поламається або щось інше, підв’язати можна.

Купці. То вже будьте такі ласкаві, ваше сіятельство. Коли вже ви тобто не допоможете в нашому проханні, то вже не знаємо, як і бути: просто хоч у зашморг лізь.

Хлестаков. Неодмінно, неодмінно. Я постараюся.

Купці виходять. Чути голос жінки: «Ні, ти не смієш не допустити мене! Я на тебе поскаржусь йому самому. Ти не штовхайся так боляче!»

Хлестаков. Хто там? (Підходить до вікна.) А тобі що, матінко?

Голоси двох жінок. Милості твоєї, батьку, прошу! Звели, паночку, вислухати.

Хлестаков (у вікно). Пропустіть її.

Ява XI

Хлестаков, слюсарша і унтер-офіцерша.

Слюсарша (кланяючись у ноги). Милості прошу…

Унтер-офіцерша. Милості прошу…

Хлестаков. Та що ви за жінки?

Унтер-офіцерша. Унтер-офіцерська жона Іванова.

Слюсарша. Слюсарша, тутешня міщанка, Февронія Петрівна Пошльопкіна, батьку мій…

Хлестаков. Стривай, говори спершу одна. Що тобі треба?

Слюсарша. Милості прошу: на городничого чолом б’ю. Пошли, Боже, на нього всіляке лихо! щоб ні дітям його, ні йому, шахраєві, ні дядькам, ні тіткам його ніколи нічого путнього не було!

Хлестаков. А що таке?

Слюсарша. Та чоловіка мого забрив у солдати, а черга не наша була, шахрай отакий! та й по закону не можна: він жонатий.

Хлестаков. А як він це міг зробити?

Слюсарша. Зробив шахрай, зробив, — побий його Бог на тім і на цім світі! щоб йому, як він має тітку, то щоб і тітці всіляка капость, а як у нього батько живий, то щоб і він, каналія, здох або захлинувся навіки, злодюга такий! Треба було забрати кравцевого сина, він же й п’яничка був, та батьки великого хабара дали, тоді він присікався до сина купчихи Пантелєєвої, а Пантелєєва підіслала до дружини три сувої полотна, так він тоді до мене. «Нащо, — каже, — тобі чоловік? він уже