Рута Богдан - Тримай мене міцно

Її голос став іще тихішим, у світло-карих очах промайнув неспокій. Марія уважно подивилася на дівчину.

— Треба зібрати всі сили, — сказала вона. — Ми маємо їм протистояти. Нам нічого більше не залишається.

Марія намагалася говорити переконливо. Богдана опустила чашку на стіл. В її погляді виднілася неприхована втома.

— Так, нічого не залишається, — відповіла вона.

Дівчина трохи помовчала. Було чутно, як дзижчать бджоли, перелітаючи з квітки на квітку.

— Скільки ми ще протримаємося? — спитала Богдана.

Марія неспішно зробила ковток чаю. Бджоли продовжували щось тихенько розповідати, квіти хитали своїми гарненькими голівками їм у такт.

— Не знаю.

Богдана подивилася на легкі білі хмаринки, що пливли по небу.

— Це може ніколи не закінчитися. А коли ж нам жити? — промовила вона.

В її голосі почувся розпач.

— Я не знаю, що відповісти, — сказала Марія.

— Ти тільки уяви, що все життя ми будемо чергувати біля цієї клятої книги і думати про те, що він ось-ось знову нападе. Має ж бути якийсь вихід.

— То що ти пропонуєш?

— Знищити книгу.

Дівчина не зводила погляду з Маріїного обличчя. Очі знахарки на долю секунди блиснули дивним світлом і знову стали спокійно-упевненими.

— Ти вважаєш, це єдиний вихід?

Богдана замислено подивилася на стеблини трави, що залишились на дні чашки.

— А в тебе є інші варіанти?

Даринка дзвінко засміялася, тримаючи метелика на долоні. Вони мовчки спостерігали за щасливим обличчям дівчинки.

— Але в ній зібрано дуже багато знань. Це буде величезна втрата для нас, інакших.

— Ну жили ж ми без неї раніше. Проживемо якось і потім.

Богдана втомлено відкинулася на спинку. Стілець приємно зарипів свіжоскрученою лозою.

— Знаєш, мені вже хочеться, щоб він спер це кляте крісло і книгу. Тоді ми зможемо спіймати його на гарячому і відправити у пекло. Бо інших варіантів я не бачу.

— А раптом він встигне провести обряд?

— Обійдеться! У мене з ним особливі рахунки!

У світло-карих очах спалахнули жовтогарячі вуглинки.

— Якщо чесно, то в мене теж. І не один, — посміхнулася Марія, і знайомі яскраво-зелені вогники в очах замиготіли і почали вистрибувати, неначе живі ізумруди.

Даринка підбігла до столика із метеликом на долоні, і її дзвінкий сміх рознісся далеко по окрузі.

— Богдано, я так рада, що ти приїхала!

Блакитні оченята сяяли.

— Я теж дуже рада! — губи дівчини самі собою розтягнулися у широкій посмішці, та очі теж чомусь почали щасливо сяяти.

— А давайте пограємось у піжмурки!

Даринка потягла Богдану за руку і весело засміялася.

Кольорові метелики кружляли над їх головами у казковому літньому танку…

* * *

На ліс потихеньку опускалася тепла літня ніч. Божедар стояв біля Каменя, стиха розмовляючи про щось зі старим вовком, який сидів навпроти нього. Неподалік розташувались двоє молодших вовків, які сторожко поводили вухами, спостерігаючи за мольфаром.

Біля вогнища чистив рушницю Захар. Данило розглядав давній талісман, нещодавно знайдений ним у розкопках. Раптом на галявину опустилися ластівка і голубиця. Вовки повернули голови у їхній бік. Птахи перетворилися на Марію та Богдану. Вони підійшли до Божедара.

— Ми не запізнились? — у погляді Марії відчулося хвилювання.

Спокійний погляд темних очей одразу зняв їхнє напруження.

— Ні, але скоро вирушаємо.

Божедар кивнув вовкам, вони тихо відійшли до краю галявини і зникли між деревами.

Марія і Богдана сіли біля вогнища. Божедар підійшов ближче. Його уважний погляд змусив Богдану опустити очі.

— Ти втомилася.

Дівчина роздивлялася носки своїх альпіністських черевиків. Потім підняла очі. Все одно він усе знає, який сенс приховувати.

— Так, і ви знаєте, чому.

— Знаю.

Його спокійний, впевнений голос чомусь дратував її.

— То скільки ще нам так існувати? Бо це не життя.

Захар і Данило підняли очі на Божедара. Він, як і раніше, спокійно дивився на дівчину.

— Ти пропонуєш дати йому можливість забрати все?

Вона не відводила погляд. Хай знає!

— Так, пропоную. Так у нас хоча б буде шанс вирватись із цього кола.

Божедар мовчки повернувся до неї спиною і підійшов до Каменя. Він погладив його по теплій шорсткій поверхні, потім повернувся до всіх обличчям. Його очі випромінювали впевненість. Вона неначе розросталася, розліталася, огортала все навкруги, накривала всіх і давала надію на те, що все буде так, як він скаже.

— Не треба лізти поперед батька в пекло, — сказав Божедар. — Скоро все зміниться. Потрібно трохи зачекати.

— Наскільки скоро? — запитала Богдана. Вона вирішила стояти за своє до останнього.

Божедар подивився в темно-червоне від заходу сонця небо.

— Навчись чекати, — відповів він.

Його темні очі стали чорними. Богдана раптом відчула занепокоєння. Вона повернула голову до Марії. Зелені вогники в очах знахарки чомусь сховалися.

Дівчина знову роздивлялася черевики. Мабуть, треба їх почистити, а то всі у пилюці.

Останні промені промайнули у небі, і зірки висипали над лісом. Ну що ж, час рушати! Всі піднялися зі своїх місць, стали по колу, обернулися птахами і здійнялися в небо. Першим летів старий орел. Вони зробили коло над галявиною, поступово піднімаючись усе вище і вище та нарешті зникли у вкритому зорями нічному небі.

* * *

Вже знайома асфальтова доріжка перед службовим приміщенням музею ледве виднілася, освітлена лише зірками та яскравим літнім місяцем. П’ять великих птахів опустилися на землю прямо перед входом, і вже через секунду п’ятеро людей обступили прохід. Захар звичним рухом дмухнув у замкову щілину, і двері тихо відчинилися.

— Але у музеї працює сигналізація, — раптом згадала Богдана. — А ми ж до залу маємо піти, а там відеоспостереження.

— А Захар у нас спеціаліст широкого профілю, — посміхнувся Данило і підморгнув Богдані.

— Ламає сигналізації однією лівою? — поцікавилася Богдана, спостерігаючи, як характерник впевнено рухається коридорами, наче бував тут не один раз.

— Ні, допомагає людям гарно виспатися на роботі, - неголосно відповів Данило та швидко покрокував за Захаром.

Вони вже проминули запасники і підібрались до кабінету охорони. Захар дав знак зупинитися. Він нагнувся, набрав повні легені повітря і повільно дмухнув у замкову щілину. Через хвилину обережно прочинив двері. Двоє охоронців мирно спали у своїх кріслах, тихо посапуючи. Данило підійшов до пульту і вимкнув його. Хоча Богдана уже звикла до усіх цих чудесних вмінь, а все ж таки не переставала дивуватися можливостям характерників, адже вона раніше тільки чула про них, а зараз сама все це спостерігала.

Вони тихо рухалися по залах музею, освітлених лише нічними вікнами. Повз них пропливали силуети старовинних меблів, дзеркал, картин… Ось, нарешті, остання зала. У самому її кінці стояло крісло. Воно тьмяно виднілося на фоні дзеркала, що висіло позад нього. Несподівано Богдана знову відчула сильне бажання сісти у