Сергій Бобрицький - Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький

Все це я виразно бачив, сидячи на задньому сидінні. Очі читали емоції, думки, минуле звичайних людей, як книгу. Це захоплювало і лякало одночасно… Добре, що Парамон додумався і мені покласти в сумку тормозка. Інакше, провозившись із лопатою, вилученням скарбу та його упаковкою більше п'яти годин, та ще й з періодичною активацією Очей, без їжі я б там точно здох.

 Краєм ока глянув на сумку, що лежить у багажнику. Без допомоги водили я її з себе не зняв би. І не вдягну назад, мабуть... У труні опинилося сорок сім з половиною кілограмів золота. За скромних і приблизних розрахунків, просто здаючи золото за вагою в ломбарди, можна було отримати близько мільйона доларів. І ця ось сума зараз бовталася в туристичному рюкзаку на дні багажника старого Ланоса.

Це були найдовші півгодини в моєму житті. Прибувши нарешті до під'їзду, я знову попросив водія допомогти з рюкзаком, розплатився з ним і потопав на ватяних ногах, молячись, щоб ліфт працював і не було жодних позапланових профілактик. Слава всім Богам, з ліфтом все було гаразд.

– Парамоне! Допоможи зняти цю біду, будь ласка! – Гукнув я прямо з коридору. І відразу відчув, як рюкзак зникає з моїх плечей. Щоб з'явитися за два метри переді мною. А за лямки його тримав мій домовик.

– Бачу, улов вагомий, Вікторе. І злого наміру на цьому золоті я не чую…

– Так от і я, начебто, не чую. – Ледь роззувшись, я просто звалився на підлогу, блаженно дивлячись у стелю коридору. – Знав би ти, скільки нервів воно в мене випило, тут би його самому не проклясти...

– Тихіше, Хазяїне! Ти що! Чарівникам взагалі треба стежити за словами своїми, бо силу вони мають, а вже володарю Голосу Грому – тож тим більше…

Спочатку я хотів відчитати домовика за панікерство, але згадавши, що вчора я одним словом змусив висіти в повітрі все кухонне начиння, розсудливо заткнувся. Дух має рацію, треба «фільтрувати базар».

– Пробач, Парамоне, треба реально стежити за язиком… Але я надто втомився, щоб думати. Сходжу-но в душ і подрімаю десь до десятої ранку. Розбуди рівно о десятій, добре? Даша має бути до дванадцятої, а тут не варто стояти брудній сумці з фашистським краденим золотом.

– Все зроблю, Вікторе. Але, може, спочатку поїсти, а потім – сон?

– Не вмикай бабусю Олю, Парамон. Ось о десятій і поснідаю. Все, піду я.

Роздягнувся я швидко. Помився, здається, ще швидше. І кинувся обійматися з подушкою. Давно так солодко не спав.

Щоб прокинутися, здається, за мить від бурмотіння.

– Хазяїне, вже десята, вставай, будь ласка.

Я розплющив очі. Двері в спальню були зачинені, голос домовика – за нею. Правил дотримується, красень.

– Дякую, Парамоне, встаю. Можна накривати на стіл! – Крикнув я йому. Потім потягнувся, натяг домашній одяг і вийшов, позіхаючи, на кухню. Поляна вже була накрита. Страшенно круто! До гарного звикаєш швидко…

– Отже, Парамоне, давай поміркуємо разом. – Заявив я, досить налопавшись. – Як і де ми можемо реалізувати золото?

– Та коли б я знав, Вікторе. – Сплеснув здивовано руками співрозмовник. – Окрім мінял та лихварів мені нічого такого не відомо… Може, Очі тобі й тут підкажуть? Вони багато що можуть побачити.

– Хмм... А ти правий. Головне ж – скласти коректний запит.

Прихопивши пиріжок зі столу, я вийшов на балкон. Понеділок, час наближається до дванадцятої, народу на вулиці було небагато. У середу мені на зміну, а до цього часу я маю обговорити все з дружиною. Розповісти їй про початок крутих змін у житті і постаратися, власне, реалізувати ці зміни.

Так, чого доброго, і працювати більше не доведеться на дурних роботах… Усвідомлення цього факту наче надало мені натхнення, і я включив Очі Роду з чіткою думкою про реалізацію знайденого золота якомога дорожче.

Я шукав тих, хто може допомогти. Місця, де працюють із дорогоцінними металами. Були і ломбарди, і ювелірні крамниці, і навіть кілька банків. Потім мені стало цікаво, і я подумки попросив показати мені «чорний ринок». І не помилився.

 Виявляється, є декілька локацій у місті, де золото можуть прийняти, не питаючи документів. І не тільки за вагою, як дорогоцінний метал, але і як історичну цінність. А це в рази підвищувало вартість мого видобутку. Дорогоцінне каміння, до речі, там теж приймали. Але укласти таку угоду можна було лише знаючи, куди йдеш, плюс – знаючи пароль.

Я читав достатньо книг і дивився достатньо фільмів про кримінальний світ, мафію, чорні ринки та інше, щоб зрозуміти, наскільки це небезпечно. Але небезпека всередині мене тихо пищала на тлі голодного гарчання жадібності, золотої лихоманки та… диявольського шепотіння можливостей. Можливостей займатися нарешті тим, що захочеться, а не пахати, як придурок, на остогидлій роботі, ще й за копійки.

– Зрештою, я нікого не пограбував за це золото. Не вбив і не обдурив. Тим паче, не все з того, що отримаю, я витрачу на себе. – Спроби укласти угоду з непримиренним сперечальником приносили плоди. Я вже майже сам себе заспокоїв і вмовив, як у дверях клацнув замок.

– Вітя, я вдома! Забери сумку, будь ласка.

– Іду, зай. – Здригнувшись, крикнув я і вирушив у коридор. Як час пролетів! Соромно, але про дружину майже забув. Адже зараз почнеться найцікавіше.