Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Жартуєш? Собаки прагнуть роботи. Жити без неї не можуть. Так, Роккі? Хороший хлопчик, сидіти!

Що ж, я знала, що означає це слово. Цього разу, коли сів Роккі, я теж сіла.

– Диви, Моллі навчилася, спостерігаючи за Роккі! Ти така хороша собака, Моллі!

Я помахала хвостом, почувши, що хороша собака. Я знала й інші команди, але жодної з них Сі Джей не казала. Роккі перекотився на спину, щоб йому почухали живіт, і я приставила зуби до його горла.

– Гей, то… – почав Трент.

Роккі завмер, а тоді звільнився з мого захвату. Я теж це відчула: раптом від Трента повіяло страхом. Роккі тицьнувся мордою в його руку, а я глянула на Сі Джей, яка з усмішкою дивилася в небо, не усвідомлюючи жодної загрози.

– Може… Сі Джей? Може, цього року підемо разом на випускний.

– Що? Ні, ти жартуєш? На випускний не ходять із друзями. Він не для того.

– Так, але…

– Але що? – Сі Джей перевернулася, відкинувши волосся з обличчя. – Господи, Тренте, запроси якусь гарненьку. Як щодо Сьюзен? Я знаю: ти їй подобаєшся.

– Ні, я… гарненьку? – перепитав Трент. – Ну ж бо. Ти ж знаєш, що гарна.

Сі Джей злегка тицьнула його в руку.

– Дурник ти.

Трент, насупившись, дивився в землю.

– Що? – спитала Сі Джей.

– Нічого.

– Ну ж бо, ходімо в парк.

Ми пішли на прогулянку. Роккі затримував нас, обнюхуючи й помічаючи кущі, я ж ні на крок не відходила від Сі Джей. Вона дістала з кишені маленьку коробочку, але це була не їжа. Спалахнув вогонь – і з її рота потягнувся смердючий дим. Я знала цей запах: він був на всьому одязі Сі Джей і часто – у подиху.

– То як воно – бути під наглядом? Увесь цей домашній арешт? – поцікавився Трент.

– Ніяк. Просто мушу ходити до школи. Це навіть не справжнє покарання. Ґлорія поводиться так, наче я типу якась злочинниця. – Сі Джей розсміялася, а тоді знову закашляла димом.

– Однак тобі вдалося зберегти собаку.

Ми з Роккі разом підняли очі на слові «собака».

– Щойно мені виповниться вісімнадцять, я тієї ж секунди поїду.

– Ага? І як ти збираєшся це влаштувати?

– Вступлю до армії, якщо буде треба. У монастир піду. Треба лише протриматися, доки мені буде двадцять один.

Ми з Роккі знайшли якусь мертву тварину, смачну на запах, але Сі Джей і Трент не зупинялися, і повідці відтягнули нас геть, перш ніж хтось із нас устиг насолодитися нею. Буває, що люди дають собакам час обнюхати все важливе, але здебільшого вони ходять надто швидко, і дивовижні можливості марнуються.

– Що станеться у двадцять один? – спитав Трент.

– Тоді я отримаю першу половину капіталу, який залишив мені тато.

– Ого? Скільки це?

– Десь мільйон доларів.

– Бути не може.

– Може. Після катастрофи авіакомпанія виплатила компенсацію. Вистачить оплатити коледж і переїхати до Нью-Йорка, щоб підняти свою акторську майстерність на новий рівень.

За кілька будинків попереду в траві стрибала білка. Тварина завмерла, усвідомивши свою фатальну помилку. Ми з Роккі опустили голови й приготувалися до атаки, натягнувши повідці.

– Гей! – промовив Трент сміючись.

Він теж побіг, та, оскільки вони із Сі Джей гальмували нас, білка встигла дістатися дерева й чкурнула нагору, заливаючись тріскотом. Якби не це, ми б майже напевне її спіймали. Ту ж білку ми гнали дорогою додому. Невже цей дурний звір хотів бути впійманим?

Інколи Сі Джей казала: «Хочеш піти до ветеринара?» – що приблизно означало: «Ми їдемо машиною – ти на передньому сидінні – до Доктора Марті!» Я завжди реагувала з ентузіазмом, навіть коли одного дня повернулася додому в дурнуватому комірці – пластиковому конусі, що підсилював усі звуки й неабияк заважав їсти й пити. Знадобилося багато часу, щоб звикнути до цієї ідеї, але зрештою я засвоїла, що люди полюбляють час від часу надягати на собак дурні комірці.

Коли наступного разу я побачила Роккі, він мав такий самий комірець! У ньому важко було борюкатися, але ми впоралися.

– Бідолашний Роккі тепер співатиме фальцетом, – сказав Трент.

Сі Джей розсміялася. З її носа й рота валив дим. Невдовзі після того, як дурний комірець зняли, ми почали ходити до «художньої студії», тобто йшли до спокійного місця, де я гризла жувальну іграшку, доки Сі Джей гралася з пахучими паличками й папірцями. Усі в художній студії знали моє ім’я й гладили мене, а часом і годували – це так не схоже було на дім, де тільки Сі Джей обіймала й пригортала мене, а Ґлорія відштовхувала щоразу, як я намагалась якось привітатися з нею.

Ґлорія ніколи не торкалася й Сі Джей, тому їй так добре було, що я поряд. Певним чином перебувати в обіймах Сі Джей було моїм найважливішим обов’язком. Коли ми лежали разом у ліжку, відчувалося, як тане в ній біль самотності. Я махала хвостом, цілувала її й навіть злегка покушувала за руку – така щаслива бути з моєю дівчинкою.

Коли Сі Джей не було вдома, я мешкала внизу. Якось прийшов Трент, і вони із Сі Джей встановили у дверях підвалу собачі двері, щоб я могла виходити на заднє подвір’я, коли схочу. Я полюбляла ходити крізь ті двері туди-сюди – завжди по той бік була якась розвага!

Іноді у дворі я бачила Ґлорію, яка стежила за мною через вікно. Я завжди махала хвостом. З якоїсь причини вона сердилася на мене, але досвід підказував, що люди не можуть нескінченно сердитися на собак.

Одного дня Сі Джей повернулася додому досить пізно, після заходу сонця. Вона довго обіймала мене й була стривожена й сумна. Потім ми пішли до ванни, і її знудило. Я позіхнула й неспокійно забігала – ніколи не знала, що робити, коли таке траплялося. Ми із Сі Джей разом підняли очі. У дверях стояла Ґлорія й стежила за нами.

– Ти не мусила б робити це так часто, якби стільки не їла, – сказала жінка.

– О ма-мо, – відповіла Сі Джей. Вона встала, підійшла до раковини й випила води.

– Як твоє прослуховування? – спитала Ґлорія.

– Жахливо. Я не отримала нічого. Типу, весь рік треба було ходити в драмгурток – інакше тебе навіть не розглядають.

– Що ж. Якщо вони не хочуть бачити мою доньку у своїй літній виставі – це їхні проблеми. Байдуже: ніхто ще не ставав акторкою, граючи в шкільних п’єсах.

– Саме так, Ґлоріє. Хто взагалі чув, щоб актори грали?

– Я лише кажу, що ніколи не співала в старшій школі, але мені це анітрохи не завадило.

– А я ж думаю, що останнім часом усі компанії звукозапису так і ломляться до нас.

Ґлорія схрестила руки на грудях.

– Я мала дуже перспективну кар’єру, доки не завагітніла тобою. Коли народжуєш – усе змінюється.

– Та що ти кажеш? Ти більше не могла співати, бо народила? Ти що, народжувала мене через горлянку?

– Ти ніколи мені не подякувала, жодного разу.

– Я маю дякувати за своє народження? Серйозно? А листівки про це не роблять, типу «Дякую, що дозволила мені дев’ять місяців побовтатись у тебе в матці»?

Я підстрибнула й із майстерною точністю приземлилася на ліжко.

– Пішла геть! – рявкнула Ґлорія.

Почуваючись винуватою, я зіскочила й гепнулася на підлогу, похнюпивши голову.

– Усе гаразд, Моллі. Ти хороша дівчинка, – заспокоїла Сі Джей. – Що ти маєш проти собак, Ґлоріє?

– Я просто не бачу в них нічого привабливого. Вони чинять бешкет і жахливо смердять, а ще лижуться й узагалі не роблять нічого корисного.

– Ти б відчувала інакше, якби просто провела з песиком час, – відповіла Сі Джей, голублячи мене.

– Уже проводила. Моя мати мала собаку,