Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Після всього, що їй довелось пережити, панна Ярина мала б тепер шануватись, бути на осторозі, але після довгих літ неволі — її, як кажуть, хапали чорти: хотілось подихати свободою, — і вона не слухалась ні дядечка свого, заклопотаного тепер війною, ні власного глузду, власного страшного досвіду, і зараз оце нишпорила по лісі, куди їй, звісна річ, без надійної охорони так необачно потикатись було не слід.

Можливо, діяла вона останніми днями так легковажно ще й тому, що не знала, куди себе подіти після тої шаленої ночі, коли цілувалась і обіймалася з тим нахабою, з тим лицарем, котрий того ж дня порятував їй життя, — і вона лютувала, на себе гнівалась, і картала себе, і кляла, і завмирала в подиві та захопленні, бо то ж був перший чоловічий дотик, такий жаданий і такий страшний, що дівчина аж зойкнула в ту коротку мить, коли вперше всім тілом почула біля себе його пружне парубоче єство.

Оце й зараз вона, шалене серце, бентежна душа, місця собі не знаходячи, гасала з дівчатами по болотах, границь міста й Долини пильнуючи, і сердилась на себе і на нього, сердилась на цілий світ, забуваючи про небезпеку; яка могла чи гати на неї під кожним кущем бузини.

Побачивши у високості трьох круків, котрі летіли від Мирослава — на той бік війни, Ярина Подолянка схопила лук, напружила тятиву і спитала в подруги:

— Котрого?

— Середнього, — відмовила дівчина. — То головний вивідач.

Ярина спрягла тятиву.

I крук, що летів посередині, став падати вниз.

20

Сівши під старезним кленом — трохи поснідати й перепочити, дівчата з міської сторожі стиха розмовляли про неталан, про кепське своє вартування границь рідного міста й Долини, про те, що все плем'я дівоцьке зазнає постидовища й неслави, коли й сьогодні не сповнять вони повинності й не спіймають бодай одного, бодай поганенького вивідача якого-небудь, — розмовляли й про почате Мамаєм та Іваненком шукання скарбів, і про наскоки однокрилівців, і про все інше, що тільки коїлося в городі Мирославі останніми днями, — але знов та й знов повертались до того, що свербіло найдошкульніше, до проноз та підслухачів, про ті, нашим людям невідомі пролазки й продуховини, якими вони раз по раз пластували до міста.

— Вони ж — не дурніші від нас! — несподівано озвався з вершини клена, що під ним спочивали дівчата, чийсь вельми знайомий голос. — Вони також через болото ходять! — і дівчата, посхоплювавшись, побачили на дереві цехмайстра мирославських жебраків, діда Варфоломея Копистку, котрий, ставши на товстій гілляці, дивився в той бік, куди щойно пролетіли три круки.

— Чого це ви туди стеребились, дідусю? — спитала панна Подолянка.

— Та ось, бач… — і старий, сідаючи на гілку, показав діві чатам патички, котрі він зрізував на клені й ховав у торбу, що висіла через плече. — Сопілки ж виробляю на продаж… — але зненацька знову звівся між гіллям, щоб роздивитись краще, бо знову щось там привернуло його увагу…

Слух його вловив якийсь обачний шерех.

I наче обережний крок.

Чиєсь дихання буцім.

Кивнувши двом своїм дівчатам, Ярина рухом руки звеліла їм поглянути — чи нема там чого непевного, а третю дівку послала в інший бік — і ті нечутно щезли, щоб гаданого ворога обійти стороною.

Старий Копистка тимчасом загледів прездорову комолу лосицю з двома лосенятами, котрі виникли між кущами неподалік, край галявини. Лосиця попаски поскубувала молоді беріз ки та приземну траву, а лосенята раз по раз тицяли тупими і губастими писками в ненине лоно, незграбні, кумедні, руді, довгоногі, короткошиї, з тупенькими вушками, які нашорошено стирчали вперед.

Дід Копистка, розглядаючи малят, невбачай посміхнувся, а панна Ярина, обернувшись туди ж, чекала, що ж їй таке цікаве розповість оце зараз старий жебрак.

Але біда нагрянула нечайно і, як завше, з-за спини.

21

Панна Ярина й незчулась, як на неї навалились кілька здоровенних харцизяк, зодягнених у жовтогарячі жупани лейстровиків гетьмана Однокрила.

Вони заткнули панні рота шовковою хусткою, аж вона й скрикнути не встигла.

Хоч панна й пручалась та борсалась, вони легко, не зв'язуючи навіть, схопили її й понесли через болота, кудись далі, пріч від міста.

I все це сталося так хутко, що дід Копистка, якого однокрилівці на дереві й не помітили, зауважив усе те лише тоді, коли провів поглядом лосицю з лосенятами, — : наполохані чимось, вони спрожогу кинулися в ліс, — а вже під кленом панни старий не вздрів, бо її ті шестеро жовтожупанників уже виносили з галяви між кущі калини.

Дід Варфоломей Копистка мало не скрикнув, мало не скочив з дерева навздогін, але ще встиг спіймати оком знак Ярини: «Майте осторогу!», який міг бути, ясна річ, тільки проханням — бігти за ними, назирці, щоб не втратити її сліду навіки.

А вона ж, вона, ще не вірячи в свою смерть, вона вже прощалася з життям, і прощалась не вперше, бо ж бачила Ярина на своїм недовгім віку вже немало.

З кущами калини прощалася, що поміж ними навпростець, обриваючи цвіт, далі та далі пробивались харцизи.

Прощалася навіки з Україною, бо ж десь попереду вже бовваніли в її у, яві смирні голуби на плацах Рима.

Смирні голуби і лагідні домініканці з інквізиції.

Вона вже прощалась і з тим осоружним нахабою, з голодранцем Михайликом, з отим синочком маминим, з отим селюком навіженим, — хоч він уже здавався їй милішим над життя, яке вона тепер напевне мала втратити: один із жовтожупанників, коли довелось на драговині притишити крок, схилився їй до самого обличчя й прошепотів по-італійському: «Це знову я, панно Кармело! Не лякайтесь…» і вона впізнала вітця Флоріана, каноніка, домініканця, котрий опікувався нею вже багато літ.

— Ми тебе врятуємо, і бог нам допоможе! — прошепотів канонік, помацав панні спітнілий лоб, і від того холодного дотику її аж затрусило.

А отець Флоріан наказав жовтожупанникам по-українському:

— Кваптеся, хлопи! Мерщій!

Вона розуміла: превелебний отець Флоріан поспішає не тільки тому, що боїться погоні, — святому вітцеві кортіло притьмом побалакати з нею, заки передасть до інквізиції, до хватких рук молоденького і вродливого кардинала Леодегара Борджіа, котрий колись у Римі, правда — за інших обставин, наговорив Кармелі купу компліментів, аж розсідаючися в солодких словах з приводу її неземної краси тілесної, яка живитись повинна красою душі, — а потім застеріг: за невірність Ватіканові — щонайлютіша смерть!

— Борше, проклятущі пси! — люто поганяв жовтожупанників отець Флоріан. А до Кармели ласкаво казав: —