Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

Петер Телебор’ян на кілька секунд загаявся. Слово знову взяла Анніка.

— Думаю, ви прив’язували її ременями не тому, що передбачали, що вона в майбутньому збирається робити собі татуювання.

— Звичайно, ні. До її стану в дев’яносто першому році татуювання стосунку не мають.

— Тим самим ми повертаємося до мого вихідного питання. Чи заподіювала будь-коли Лісбет Саландер собі таку шкоду, яка могла стати підставою для того, щоб тримати її зв’язаною протягом цілого року? Можливо, вона різала себе ножем, або бритвою, або чимсь подібним?

У Петера Телебор’яна на мить зробився невпевнений вигляд.

— Ні, але у нас були підстави вважати, що вона становить для себе небезпеку.

— Підстави вважати. Ви хочете сказати, що зв’язували її, оскільки щось передбачали…

— Ми робимо оцінку ситуації.

— Я вже приблизно п’ять хвилин ставлю те саме питання. Ви стверджуєте, що самодеструктивна поведінка моєї підзахисної стала причиною того, що за ті два роки, поки вона перебувала у вас на лікуванні, ви більше року протримали її зв’язаною. Чи не будете ви такі ласкаві нарешті навести мені приклад її самодеструктивної поведінки в дванадцятилітньому віці.

— Дівчинка, наприклад, перебувала у стадії крайнього виснаження. Це було, зокрема, результатом того, що вона відмовлялася їсти. Ми підозрювали в неї анорексію. Нам неодноразово доводилося годувати її насильно.

— З чим це було пов’язано?

— Природно, з тим, що вона відмовлялася їсти.

Анніка Джанніні звернулася до своєї підзахисної:

— Лісбет, ви дійсно відмовлялися їсти в клініці Святого Стефана?

— Так.

— Чому?

— Тому що цей негідник підмішував мені в їжу психотропні засоби.

— Он як. Тобто доктор Телебор’ян намагався давати вам ліки. Чому ви не хотіли їх вживати?

— Мені не подобались ліки, які мені давали. Я від них тупіла. Не могла думати і на більшу частину дня втрачала свідомість. Це було неприємно. А негідник відмовлявся повідомляти мені, що містять у собі ці психотропні засоби.

— Значить, ви відмовлялися вживати ліки?

— Так. Тоді він почав пхати цю мерзоту мені в їжу. Тому я припинила їсти. Кожного разу, коли мені що-небудь підмішували в їжу, я відмовлялася їсти протягом п’яти днів.

— Значить, ви залишалися голодною?

— Не завжди. Кілька санітарів іноді потихеньку приносили мені бутерброди. Особливо один санітар частенько приносив мені їжу пізно вночі. Таке траплялося багато разів.

— Тобто ви хочете сказати, що персонал лікарні розумів, що вам хотілося їсти, і приносив їжу, аби ви не голодували?

— Це було в той період, коли я воювала з негідником через психотропні засоби.

— Значить, для відмови від їжі була цілком раціональна причина?

— Так.

— Отже, це не було викликано тим, що вам не хотілося їсти?

— Не було. Я часто почувала себе голодною.

— Чи можна стверджувати, що між вами і доктором Телебор’яном виник конфлікт?

— Так, можна.

— Ви потрапили до клініки Святого Стефана, тому що полили батька бензином і підпалили.

— Так.

— Чому ви це зробили?

— Тому що він бив мою матір.

— Ви це кому-небудь пояснювали?

— Так.

— Кому?

— Я все розповіла поліцейським, які мене допитували, соціальній комісії, комітету у справах дітей і молоді, лікарям, пастору і негіднику.

— Під негідником ви маєте на увазі?..

— Ось його.

Вона показала на доктора Петера Телебор’яна.

— Чому ви називаєте його негідником?

— Коли я тільки потрапила до клініки Святого Стефана, я намагалася пояснити йому, що сталося.

— І що сказав доктор Телебор'ян?

— Він не захотів мене слухати. Він стверджував, що я фантазую, і, щоб покарати, звелів прив’язувати мене до ліжка, поки я не припиню фантазувати. А потім він намагався напихати мене психотропними засобами.

— Це нісенітниця, — сказав Петер Телебор'ян.

— І тому ви з ним не розмовляєте?

— Я не сказала йому ні слова з тієї ночі, коли мені сповнилося тринадцять. Тоді я теж лежала зв’язаною. Це був мій подарунок самій собі на день народження.

Анніка Джанніні знову звернулася до Телебор’яна:

— Докторе Телебор’ян, схоже, що причиною відмови моєї підзахисної від їди було те, що вона не погоджувалася вживати психотропні засоби, які ви їй давали.

— Можливо, що вона це сприймає саме так.

— А як це сприймаєте ви?

— У мене була надзвичайно складна пацієнтка. Я стверджую, що її поведінка свідчила про наявність загрози відносно самої себе, але, можливо, це питання тлумачення. Зате вона буйствувала і демонструвала психотичну поведінку. Немає жодного сумніву в тому, що вона становила небезпеку для оточуючих. Адже вона потрапила до нас у лікарню через те, що намагалася вбити батька.

— До цього ми ще повернемося. Ви відповідали за її лікування протягом двох років. При цьому триста вісімдесят один день ви протримали її зв’язаною ременями. Чи не може бути, що ви використовували ремені як покарання, коли моя підзахисна відмовлялася вам підкорятися?

— Це чистої води нісенітниця.

— Невже? Я бачу, що, згідно з журналом пацієнтки, її в основному прив’язували ременями першого року, на який припадає триста двадцять випадків з трьохсот вісімдесяти одного. Чому її перестали зв’язувати?

— Пацієнтка розвивалася і ставала гармонійнішою.

— А чи не в тому річ, що інші співробітники лікарні визнали ваші заходи надмірно жорстокими?

— Що ви маєте на увазі?

— Хіба персонал не подавав скарг, зокрема, на насильницьке годування Лісбет Саландер?

— Цілком природно, що ситуацію можна оцінювати по-різному. Тут немає нічого незвичайного. Але годувати її насильно було важко, бо вона чинила скажений опір.

— Бо відмовлялася вживати психотропні засоби, що робили її тупою і пасивною. Вона їла без проблем, коли її не накачували наркотиками. То хіба лікування не пішло б успішніше, якби ви не почали відразу застосовувати насильницькі заходи?

— Даруйте за прямоту, фру Джанніні. Але я все-таки лікар. Я підозрюю, що моя медична компетентність дещо вища за вашу. Тож дозвольте мені вирішувати, які медичні заходи слід застосовувати.

— Ви маєте рацію, докторе Телебор’ян, я не лікар. Проте я тут не зовсім некомпетентна. Поряд із званням адвоката я маю закінчену психологічну освіту, здобуту в Стокгольмському університеті. У моїй професії ці знання необхідні.

У залі суду запала цілковита тиша. Екстрьом з Телебор’яном розгублено втупилися в Анніку Джанніні, а вона невблаганно вела далі:

— Хіба не правда, що ваші методи лікування моєї підзахисної викликали потім великі суперечності між вами і вашим керівником, тодішнім головним лікарем Юханнесом Кальдіном?

— Ні… це неправда.

— Юханнеса Кальдіна вже кілька років як немає серед живих, і він не може свідчити на даному процесі. Але у нас в суді присутня людина, що неодноразово зустрічалася з головним лікарем Кальдіном, — мій помічник Хольгер Пальмґрен.

Вона звернулася до нього:

— Ви могли б розповісти, як це вийшло?

Хольгер Пальмґрен відкашлявся. Він усе ще