Стівен Кінг - Острів Дума

я плутаю іноді імена і порядок подій, які відбувалися, але кожну мить нашої експедиції до будинку на південному кінці острова Дума я пам’ятаю чітко — як перший кінофільм, що мене колись вразив, як першу картину, від якої в мене колись перехопило подих (то була «Гроза» Томаса Гарта Бентона[369]). Хоча спершу я почувався прохолодно-відсторонено, мов збайдужілий естет, що розглядає колекцію провінційного музею. Але варто було Джеку на сходах, що нікуди не вели, знайти ляльку, як я почав усвідомлювати, що не споглядаю збоку якусь картину, а особисто перебуваю в ній. І що нікому з нас нема дороги назад, поки ми її не зупинимо. Я розумів, яка вона потужна, якщо зуміла дістати аж до Омахи і Міннеаполісу, зробити там, що хотіла, і закріпити свою перемогу в Провиденсі, ще б пак, яка сильна. І все-таки я її недооцінював. Поки ми не опинилися в самому будинку на південному кінці острова Дума, я не уявляв, яка насправді потужна Персе.

— 8 —

Я хотів, щоб за кермом був Джек, а Ваєрмен сів ззаду. Коли Ваєрмен спитав, чому, я відповів, що маю свої міркування, і вони стануть всім ясні трохи перегодом.

— А якщо я помиляюся, — додав, — ніхто не зрадіє цьому більше за мене самого.

Джек виїхав задом на дорогу і повернув на південь. Просто з цікавості я ввімкнув радіо й отримав нагороду — Біллі Рей Сайрус жалівся на своє болюче розбите серце[370]. Ваєрмен застогнав і потягнувся до приймача, либонь сподіваючись знайти радіо «Кістка». Але раптом голос Білі Рея поглинули оглушливі атмосферні розряди.

— Господи, та вимкни ти його! — заволав Ваєрмен. Проте я спершу тільки зменшив гучність. Це нічого не дало.

Розряди чомусь ще поголоснішали. Мені аж зуби в яснах захиталися, а кров не встигла задзюрити з вух тільки тому, що я натиснув кнопку «вимк.»

— Що це було? — спитав Джек. Він вів машину, не відриваючи широко розплющених очей від дороги.

— Можна це назвати, наприклад, нездоровим довкіллям, — сказав я. — Певне, залишки тих експериментів армійських ВПС шістдесятирічної давності.

— Дуже смішно, — зауважив Ваєрмен.

Джек глянув на приймач.

— Ану, я спробую ще раз.

— Не смію заперечувати, — заохотив його я і затулив собі ліве вухо.

Джек натиснув кнопку. Цього разу з чотирьох гучномовців мерседеса вдарило гуркотом, якому позаздрив би і реактивний винищувач. Навіть попри одне затулене вухо, він вдарив мені в голову. Ваєрмен, здається, заверещав, але я не певен.

Джек ляснув по кнопці вимкнення, припинивши скажену какофонію.

— Гадаю, нам варто пропустити цю мелодію, — сказав він.

— Ваєрмене? Ти в порядку? — мій власний голос лунав, мов звіддаля, ніби прориваючись крізь невтишиме гудіння.

— Повний рок’н’рол, — відповів він.

— 9 —

Схоже, Джек завіз нас вже трохи далі того місця, де Ілсі стало погано, а може, й ні. У високих заростях важко було орієнтуватися. Дорога звузилася до стежки. Її поверхню понадимало корінням. Переплетіння гілок закрило від нас небо. Ми опинилися, немов у живому тунелі. Всі вікна були підняті, та все одно машину наповнювали масні запахи зелених джунглів. Джек випробував ресори старого мерседеса на майже нездоланній вимоїні, грюкнув задньою підвіскою, переваливши через гряду настовбурченого дорожнього покриття, відтак різко зупинився і смикнув ручне гальмо.

— Вибачте, — промовив він, скривившись, вибалушивши очі. Я надто добре розумів, як йому зараз погано.

Джек незграбно відчинив двері, нахилився і вирвав. Я гадав, що джунглями (запах з’явився вже за милю від Ель Паласіо) сильно тхнуло в машині, але крізь відчинені двері ввірвався вдесятеро важчий сморід, густий, зелений, загрозливо живий. Поза тим, я не чув, щоб хоч одна пташка цвірінькнула посеред цієї дикої рослинності. Єдиним звуком залишалося прощання Джека зі своїм сніданком.

А відтак і з ланчем. Нарешті він знову відкинувся на спинку сидіння. Він недавно казав, що це я знову виглядаю як сніговик? Забавний був жарт, бо цього божого дня в середині квітня Джек Канторі був блідим, як березень у Міннесоті. Він виглядав не на свої двадцять один, а на хворобливі сорок п’ять. «Мабуть, це тунцевий салат», — вибачалася тоді Ілса, але риба тут була ні до чого. Щось морське, звісно, але аж ніяк не тунець.

— Перепрошую, — вимовив він. — Сам не розумію, що зі мною. Гадаю, цей запах, цей гнилий сморід джунглів...

Груди в нього напнулися, він голосно відригнув і знову нахилився крізь двері надвір. Цього разу не встигши вхопитися рукою за кермо, і якби я не вловив його за комір і не затяг назад, він прямо обличчям впав би у власне блювотиння.

Він відхилився на спинку, очі заплющені, обличчя мокре від поту, дихання уривчасте.

— Краще нам відвезти його до Ель Паласіо, — промовив Ваєрмен. — Не хотілося б витрачати час, чорт, я не хочу втратити його, але ця херня тут неправильна.

— А Персе вважає, що тут якраз все правильно, — сказав я. Тепер моя хвора нога свербіла, майже як і рука, ніби крізь неї пропустили електричний струм. — Це її отруйний пояс. А сам ти як, Ваєрмене? Як твій шлунок?

— Нормально, але от моє хворе око — ну, те, що було не в порядку, — воно свербить, як казна-що, і в голові гуде. Мабуть, після того чортового радіо.

— Радіо тут ні до чого. І Джеку так погано, а нам ні, тому що ми... ну... можна це назвати імунітетом. Є в цьому якась іронія, правда?

Джек, ухопившись за кермо, застогнав.

— Ти щось можеш з ним зробити, мучачо? Хоч якось допомогти?

— Гадаю, так. Сподіваюся, що так.

Я поклав собі на коліна альбом, а олівці й гумки у поясний гаман. Відкрив аркуш з портретом Джека і намацав одну зі своїх професійних гумок. Стер нею йому рота і нижні лінії очей аж до їх кутиків. Свербіння у правій руці посилилося до нестерпності, і тому я вже не мав сумнівів, що заплановане мною подіє. Я визвав у пам’яті посмішку, яку Джек мені подарував у кухні, — коли я попрохав його пригадати щось справді гарне — і швидко намалював її олівцем «опівнічна синь». Уся робота зайняла не більше тридцяти секунд (ключовим моментом, коли йдеться про посмішку, є очі, і так завжди), але ці кілька штрихів змінили всю концепцію обличчя Джека Канторі.

А я