Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

а для інших — ні? Це важливе питання було надто простим для богословів, щоб вони переймалися ним на своїх синодах. Але яка ж на нього відповідь? Наскільки Господь змушений поважати закони біології, дозволяючи ламатися кісткам, крихким без кальцію, гинути від цирозу отруєній печінці, виливатися кров’ю пошкодженим артеріям? І якщо закони біології на Оазі стверджували, що  не можуть вилікуватися, що немає навіть ніякого механізму загоєння ран, то чи був сенс звертатися до Бога по допомогу?

«Любий Боже, будь ласка, нехай Номер П’ять не помре».

Це була дуже дитяча молитва — так молитися могло п’ятирічне маля.

Але, може, така молитва і є найкращою?

За гуркотом грому в небі та шумом тривог у Пітеровій голові йому було нелегко почути стукіт у двері й зрозуміти, що це таке. Але зрештою він таки відчинив.

— Як ти почуваєшся? — запитала Ґрейнджер, одягнена для двору.

«Хріново, — ледве не відказав Пітер. — Дуже засмучений і хвилююся за мого друга».

— А фізично?

— Тобто — фізично?

— Поїдеш зі мною?

Голос жінки був рішучий і сповнений почуття власної гідності; вона вже цілком відновилася. Очі її були ясні, червоні обідки зникли; алкоголем від неї не пахло. Власне кажучи, вона була вродлива, вродливіша, ніж Пітерові здавалося раніше. Окрім звичної водійської хустини, вона мала на собі білу блузку з вільними рукавами, що ледь-ледь сягали ліктів, виставляючи напоказ сплетіння шрамів на її блідих передпліччях, немовби кажучи: «Приймайте мене такою, якою я є».

— Не можна залишати Тартальйоне там гнити, — промовила жінка. — Треба його забрати.

— Він не хоче повертатися назад, — відказав Пітер. — Він тут усіх глибоко зневажає.

— Він тільки так каже, — мовила Ґрейнджер, наїжачившись від нетерплячки. — Я його знаю. Ми з ним часто спілкувалися. Він по-справжньому цікава людина, дуже розумна й чарівлива. І товариська. Він там збожеволіє на самоті.

Перед Пітеровими очима постав образ голого страховидла — так на середньовічних картинах зображали проклятих.

— Він уже збожеволів.

Ґрейнджер зіщулила очі.

— Тобі не здається, що це... дуже категорична оцінка?

Пітер поглянув убік, надто знесилений, щоб сперечатися, доволі незграбно вдавши, що його увагу відвернула потреба забрати білизну з пральної машини.

— Хай там як, — мовила Ґрейнджер. — Тобі навіть не потрібно буде з ним говорити, говоритиму я. Тобі треба тільки виманити його з того місця, де він ховається. Просто повториш те, що зробив минуло разу.

— Ну, — Пітер почав пригадувати, — я брів, затинаючись, у непроглядному мороці, марив, переконаний, що помираю, і голосно декламував перероблений двадцять третій псалом. Якщо ти про це, то я не впевнений, що зможу... е-е... відтворити необхідні умови.

Ґрейнджер виклично взялася руками в боки.

— То ти що, не хочеш навіть спробувати?

Отож, вони вирушили. Не на джипі, яким Ґрейнджер возила ліки та їжу, а на схожому на катафалк універсалі, який брав Пітер, тому, на задньому сидінні якого лежала постіль. Якусь хвилю Ґрейнджер призвичаювалася до машини: принюхувалася до її нових запахів, освоювала її незнайомі прилади керування, совалася задом, умощуючись на незвичному сидінні. Вона була людиною звички. Усі аміківці були людьми звички, збагнув Пітер. Серед них не було відчайдушних шукачів пригод: Елла Рейнман подбала, щоб такі люди на Оазу не потрапили. Можливо, найбільшим авантюристом, якого вони допустили сюди, був Пітер. А може, Тартальйоне. Тому він і збожеволів.

— Я думаю, якщо машина буде та сама, більше шансів, що він покажеться, — пояснила Ґрейнджер. — Він, напевно, ще здалеку помітив, як ти їдеш.

— Було темно.

— Але ж машина світиться. Він міг побачити її за милю.

Пітер гадав, що навряд чи. Він радше був схильний думати, що Тартальйоне цієї миті спостерігав, як мерехтить у чані його бражка і як поволі вкриваються пліснявою його спогади.

— А якщо ми його не знайдемо?

— Ми його знайдемо, — відказала Ґрейнджер, зосереджуючи погляд на порожньому ландшафті.

— А якщо все ж ні?

Ґрейнджер усміхнулася.

— Треба вірити.

У небі загриміло.

Минуло кілька хвилин, і Пітер запитав:

— Можна я перевірю «постріл»?

Ґрейнджер взялася мацати рукою на приладовій панелі, не знаючи напевне, де в цій машині «постріл». Наче язик, висунулася шухлядка й запропонувала їм два відразливі предмети, які скидалися на здоровенних засохлих слизняків, але насправді виявилися запліснявілими сигарами. В іншій шухлядці знайшлося декілька аркушів поліграфічного паперу, що взялися плямами всіх кольорів веселки, зісохлися й стали крихкими, наче осіннє листя. Аміківці очевидно не часто користувалися або й зовсім не застосовували цього катафалка після зникнення Курцберга. Може, вони вважали, що машина приносить невдачу, а може, свідомо вирішили залишити все так, як є, на випадок, якщо одного дня пастор таки повернеться.

Нарешті пальці Ґрейнджер відшукали «постріл» і викотили Пітерові на коліна. Пітер увімкнув його: усе виглядало й поводилося так, як і мало б. Він перевірив, чи немає повідомлення від Беа. Не було нічого. Може, саме цей пристрій не було налаштовано, як інші. Можливо, обіцяний зв’язок був лише оманою. Пітер перевірив знову, міркуючи, що кілька секунд можуть стати вирішальними, якщо Беа вже надіслала листа і він просто ще не встиг прийти.

Нічого.

Що далі вони їхали, то темнішим ставало небо. Хоч і не таке чорне-пречорне, як сутана, воно однаково було зловісним. Знову прогримів грім.

— Я ще ніколи такого не бачив, — промовив Пітер.

Ґрейнджер мигцем глянула в бокове вікно.

— А я бачила, — відказала жінка й додала, відчувши Пітерову недовіру. — Я тут уже довго, довше за тебе. — Вона заплющила очі й глибоко зітхнула. — Занадто довго.

— А що відбувається?

— Тобто — що відбувається?

— Ну, коли небо стає таким темним?

Ґрейнджер зітхнула.

— Іде дощ. Просто йде дощ. А ти на що сподівався? Це місце — суцільне велике розчарування.

Пітер розтулив було рота. Він хотів захистити дивовижні красоти цієї планети чи, може, зауважити щось стосовно аміківського проекту, але що саме, ніхто так і не дізнався, бо цієї миті трійчата блискавка розколола небо, вікна спалахнули сліпучим сяйвом, а на машину немов опустився згори велетенський кулак.

Здригнувшись від удару, автомобіль прокотився ще трохи й завмер.

— Ма-а-а-атінко Божа! — скрикнула Ґрейнджер.

Вона була жива. Вони обоє були живі. А понад те,