Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

Елліот Фрімантл вибився вперед.

— То й що! Ви не юрист; з цим ми вже розібралися. Тому ви й не маєте ніякої влади над договорами. — Цього разу Фрімантл стояв досить близько до мікрофона, щоб його слова почули інші.

Мел відрубав:

— Та я живу серед угод! Кожен орендар у цьому аеропорту — від найбільшої авіакомпанії до власника кіоску з пігулками проти головного болю — працює в межах дого­вору, який я затверджую та який обговорює мій персонал.

Він обернувся знову до натовпу.

— Містер Фрімантл правильно зазначає, що я не юрист; тож я дам вам пораду як підприємець. У певних умовах угоди, які ви сьогодні підписали, мають позовну силу. Угода — це угода. Вас могли б притягнути до суду за борги; гроші могли б забрати. Але, на мою думку, якщо ви негайно подасте відповідну заяву, нічого з цього вам не загрожує. По-перше, тому, що ви не отримали ніякої послуги; ніякої допомоги вам не надали. По-друге, усіх вас тоді доведеться судити окремо. — Мел усміхнувся: — Це само собою було б дуже серйозною справою. І ще одне… — Він глянув прямо на Елліота Фрімантла. — Я не вірю, що хоч якийсь суд схвально подивиться на загальний гонорар п’ятнадцять тисяч доларів у нашому регіоні за юридичні послуги, які в ліпшому разі можна було б назвати досить туманними.

Чоловік, що говорив раніше, запитав:

— То що нам робити?

— Якщо ви справді передумали, пропоную сьогодні-­завтра написати листа, адресованого містерові Фрімантлу. Зазначте, що більше не бажаєте правового представництва, про яке була домовленість, та поясніть причину. Збережіть собі одну копію. Знову ж таки, на мою думку, — це останнє, що ви від нього почуєте.

Мел говорив грубіше, ніж збирався спочатку, а ще йому здавалося, що він учинив аж занадто зухвало, коли зайшов так далеко. Якщо Елліот Фрімантл захоче, він може й далі створювати проблеми. У питанні, в якому аеропорт — і, відповідно, Мел — був активно зацікавлений, Мел став між клієнтами й адвокатом, викликаючи сумнів у чесності останнього. Судячи з ненависті в очах адвоката, він з радістю завдасть Мелові стільки шкоди, скільки зможе. Проте інстинкт підказував Мелові, що останнє, чого Фрімантлові хочеться, це ретельне публічне вивчення його методів вербування клієнтів та робочих звичок. Суддя першої інстанції, який звертає увагу на правову етику, може ставити незручні запитання; а потім так само може робити та спілка юристів, яка охороняє стандарти професії адвоката. Чим більше Мел над цим задумувався, тим менше хвилювався.

Хоча він цього й не знав, Елліот Фрімантл дійшов такого ж висновку.

Ким би Фрімантл не був, він залишався прагматиком. Він уже давно вирішив, що в житті бувають маневри, в яких ти виграєш, а бувають і такі, де програєш. Інколи поразка ставала несподіваною та нелогічною. Випадок, гримаса долі, вовча яма могли перетворити успіх, якого ти міг уже торкнутися пальцями, на принизливий програш. На щастя, для таких людей, як Фрімантл, інколи ставалося протилежне.

Директор аеропорту, Бейкерсфелд, виявився такою вовчою ямою — з якою йому не вдалося впоратись, — якої варто було уникнути. Навіть після їхнього першого зіткнення, яке, як зараз усвідомлював Елліот Фрімантл, мало б стати для нього попередженням, він продовжив недооцінювати опонента, залишившись в аеропорту, замість того щоби піти звідси й рухатися далі. Ще одне Фрімантл втямив надто пізно, що Бейкерсфелд, хоч і проникливий чоловік, але водночас гравець. Тільки гравець ризикнув би так, як це хвилину тому зробив Бейкерсфелд. І тільки Еллі­от Фрімантл — у цю мить — знав, що Бейкерсфелд переміг. Фрімантл знав, що Асоціація адвокатів може потрактувати його діяльність цієї ночі не зовсім коректною. Мало того — він уже якось був зіткнувся зі слідчою комісією спілки й не мав наміру повторювати цього досвіду.

Бейкерсфелд має рацію, подумав Елліот Фрімантл. Ніхто не намагатиметься через суди збирати борги, заручившись підписаними бланками про надання адвокатських послуг. Надто високі ризики, а вигода — непевна.

Зовсім він, звісно, не здасться. Завтра, вирішив Фрімантл, він напише листа всім мешканцям Медоувуда, які підписали бланки; там він докладе всіх зусиль, аби переконати їх, що він мусить залишитися для них у ролі юридичного консультанта за зазначену плату. Він, проте, сумнівався, що хтось відповість. Підозра, яку Бейкерсфелд успішно інфі­кував — а шляк би його трафив! — була надто значною. Може й залишитися трохи крихт з кількох людей, які захочуть продовжити, а потім доведеться вирішити, чи вони того варті. Але перспектива великого куша зникла.

Щось інше, проте, скоро ще підвернеться, припускав він. Завжди так було.

Нед Ордвей з кількома поліцейськими розводив натовп; відновлювався нормальний рух у залі. Портативну систему гучного зв’язку розбирали.

Мел Бейкерсфелд помітив, що Таня, яку він зауважив ще десь одну-другу мить тому, наближається до нього.

Якась жінка — мешканка Медоувуда, яку Мел уже помічав кілька разів перед тим — стала навпроти нього. У неї було мужнє, розумне обличчя та каштанове волосся до плечей.

— Містере Бейкерсфелд, — тихо сказала жінка. — Ми багато обговорили і тепер розуміємо деякі питання трохи краще, ніж перед тим. Та я досі не почула нічого, що можу сказати своїм дітям, коли ті плачуть і запитують, чому шум не припиняється, щоб вони поспали.

Мел скрушно похитав головою. У кількох словах ця жінка описала даремність усього, що сьогодні відбулося. Він знав, що не має для неї відповіді. Сумнівався — поки аеропорти і житлові будинки перебуватимуть поблизу один одного, — чи колись така відповідь з’явиться.

Мел ще роздумував, що сказати, коли Таня подала йому складений аркуш паперу.

Розгорнувши його, він побачив повідомлення, яке, видно, набирали дуже швидко:

у рейсу 2 у повітрі стався вибух.