Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— А певно, чекають… — буркнув замислено Обух. І озирнувся. — Цікаво, куди це Кирик знову подівся?

— Тутечки я, — каже крук, сідаючи йому на плече. — На звіди літав.

— І що ж там бачив?

Крук застромив голову під крило і почав скубтися.

— Хутір, — нарешті сказав він.

— Далеко?

— За кількоро гонів звідціля.

— Люди?

— Двоє чи троє.

— А кузня там є? — вбовтнувся у річ Михась.

— Є.

— Що?! — вигукнув Михась.

— Є і кузня! — повторив Кирик. — Глухий, еге?

Михась із характерником перезирнулися.

— І де той хутір?

— А ондо коло річки! — каже крук.

І справді, як проїхали вони трохи уперед, то побачили, що тече в долині вузька степова річечка, а при березі видніє хутір, обсипаний валом і частоколом добряче обгороджений. Брама його була зачинена, і нігде й душі не видко було.

— То що? — глянув Михась на характерника.

Той стенув плечима.

— Доведеться заглянути… може, підкують!

Та й поправив конем у долину, а Михась за ним услід. Як під’їхали вони до брами, загрюкав Обух руків’ям шаблі у цвяхи й почав гукати:

— Агов, люде добрі! Одчиніть, хто в бога вірує!

Та й прислухався. Тихо було за брамою, ані шешерхне.

— Та одчиняйте ж урешті! — не втерпів Михась. — Глухі чи що?

— Цить! — буркнув характерник. І знов загрюкав у браму, тільки дужче тепер.

За хвилю почулося якесь шемрання потойбіч, хтось закашлявся і каже:

— А яка се там проява добивається, наче до себе до хати?

— Одчиняй, — каже Обух, — свої!

— Які ще свої?

— Та вже ж не татаре! Хрещені ми душі, як і ви!

— Які се хрещені? Ану одвічай, а то з пістоля зараз спитаю!

— Подорожні… з Січи їдемо!

Брязнула клямка, і з віконця у брамі виглянула невдоволена мармиза.

— Та й що вам треба? — питає.

— Кузня у вас є?

— Ну, є… та й що з того?

— Коней треба перекувати, якщо ваша ласка!

— А гроші маєш?

— Маю.

Подумав той чоловічина, у потилиці пошкріб і каже:

— То заїжджайте…

Та й одчинив браму, і стулки дубові навстежень розчахнув ще й прив’язав їх до стовпів, що обабіч воріт стояли.

Як позлазили козаки із коней і запровадили їх у двір, то побачили, що стоїть там декілька повіток, стодола, клуня й комора добряча. Під частоколом видніло декілька возів, а в затінку ремигали жуйку воли. Певне, і стайня була, бо з-за повіток конячим гноєм тягло.

— Ого! — сказав Михась і шапку на потилицю збив.

На самісінькій середині того двориська височіла кам’яниця. Давня-давня вона була, аж мури зеленим мохом поросли, а декотрі камінці вже й повипадали. Стояла вона, либонь, посеред чистого поля ще тоді, як у Києві князі були, руйнували її вітри та зливи, аж оселився тут хтось і до ладу її довів. Крокви поставив та сволоки, ушив новим гонтом, навіть двері повставляв та вікна, хоч і з поганенького шкла. Перед кам’яницею був добрячий дубовий ґанок. І кузня оддалеки стояла, чорна та закурена, мов хтозна-що.

— А хто ж хутір держить? — поспитався Обух, озираючись довкруги.

— Татарин хрещений… Равіль зветься! — буркнув чоловік, що ворота їм одчинив.

— А коваль де?

Чоловік зиркнув на нього знизу вгору. Очі його були каламутні й неживі, мов у дохлої рибини.

— У поле зранку подався… вісь поламалася в драбиняку! Має вже й повернутися.

— А що ви там возите?

— Снопи…

Глянув Михась та й бачить: оббився той чоловік, мов крем’ях, — сорочка клаптями висить, шаровари діряві, а сам босий.

— Ондо у клуні можете притулитися, як хочете… — каже той чоловік. — А коней до конов’язі припніть…

Та й обернувся і пішов до хати.

— Коней не припинай, — каже Обух Михасеві.— Повиймай