Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

піки, гарпун або острогу і ловив його найменший порух. Та молоток у старого був терплячий, до того ж тримали його терплячі руки. Ні буркотіння, ні лайки, ні злоби. Безмовно, спокійно й урочисто, ще нижче схиляючи свою вічно схилену спину, він працював так, наче праця була для нього самим життям, а тяжкі удари молотка — ударами його серця. І так воно й було насправді. Бідолашний чоловік!

Щось незвичайне було в ході цього старого; якась ледь помітна, проте болісна непевність його кроків ще на початку рейсу викликала цікавість матросів. І мало-помалу він змушений був задовольнити їхню настійну допитливість; отак і вийшло, що всі на борту знали ганебну історію його тяжкого життя.

Одного разу сталося так, що глуха морозна ніч захопила його — втім, з його власної вини, — на півдорозі між двома провінційними містечками; очманілий коваль побоявся замерзнути на смерть і вирішив провести ніч у занедбаній клуні. Наслідком цього була втрата усіх пальців на обох ногах. І так із його зізнань потроху проступили чотири акти радості і один довгий, та ще не скінчений п'ятий акт горя, що складали драму його життя.

Цей старий у віці шістдесяти років з великим запізненням зазнав того лиха, яке порівняно зі звичайними знегодами можна назвати руїною та загибеллю. Він був шанованим майстром, завжди мав досить роботи, жив у власному будинку із садом, любив свою молоду дружину, що могла б бути йому за доньку, і трьох веселих здорових діточок; у неділю ходив до чистої, світлої церкви, що стояла в гаю. Та якось уночі, причаївшись у мороку і ховаючись під облудною машкарою, лютий злодій пробрався в дім і виніс звідти все до пуста. І найстрашніше те, що цього злодія несвідомо для себе впустив у дім сам коваль. То був Лиходій Пляшки! Коли був вийнятий фатальний корок, згубна сила вирвалася назовні і зруйнувала дім. З вельми розумних і корисних міркувань економії кузня містилася в підвалі, хоч і мала окремий вхід; і молода дружина завжди з любов'ю прислухалася до дзвінких ударів молота в молодих руках свого старого чоловіка, бо ці лункі удари, приглушені стінами та підлогою, все ж долинали у своїй грубуватій красі до дитячої кімнати, де вона колисала дітей коваля під залізну колискову мужньої Праці.

Ох, лихо, лишенько! О Смерть, чому ти не приходиш вчасно? Якби ти забрала старого коваля, перш ніж він став руїною, то в молодої вдови лишалася б її світла журба, а в сиріт був би всіма шанований і уславлений в сімейних переказах батько, про якого вони могли б думати в наступні роки; і у всіх — безтурботне життя в добробуті. Та смерть скосила якогось порядного старшого брата, від чиєї цілоденної праці залежав добробут зовсім іншої родини, і лишила цього жалюгідного старого топтати ряст доти, поки він не згниє живцем і не стане ще більш гідним для косовиці.

Чи варто розповідати все до кінця? Удари молота все рідше дзвеніли в підвалі; і щодня кожний новий удар був слабшим від попереднього, і дружина непорушно сиділа біля вікна і дивилася безслізними очима на заплакані личка своїх дітей; міхи опали; горно захлинулося попелом; будинок продали; мати спочила навіки під високою травою сільського цвинтаря, і діти, провівши її в останню путь, скоро пішли слідом; і безпритульний, самотній старий, спотикаючись, вийшов на дорогу злидарем у жалобі; і його горе не знало пошани, і його сиве чоло було посміховиськом для лляних кучерів!

Здавалося б, у такого життя є тільки один жаданий кінець — смерть; але ж смерть — це лише один крок до царини Невідомого; це тільки перше вітання безмежним просторам Далекого, Пустельного, Бездонного; ось чому перед очима того, хто прагне смерті, якщо він ще зберігає в душі відразу до самогубства, океан — всеосяжний, всепоглинаючий океан — звабливо розстилає широке поле неймовірних жахів і дивовижних пригод; немовби тисячі сирен співають з океанської безодні: «Іди до нас, нещасливцю, тут нове життя, не відділене від старого провиною смерті; тут небачені дива, і щоб їх побачити, тобі не треба вмирати. Сюди, сюди! Поховай себе в цьому житті, адже від твого нинішнього сухопутного світу, що тебе ненавидить і ненависний тобі, воно ще далі, ніж темна пустка смерті. Іди сюди! Постав собі надгробок на цвинтарі і йди сюди, будь нашим чоловіком!»

І, послухавшись цих голосів, що линули зі Сходу та Заходу рано-вранці та надвечір, душа коваля обізвалася: «Я йду!» І так Перт пішов у плавання на китобійному кораблі.

Розділ 113

Горно

Якось опівдні Перт, із розкошланою бородою, у цупкому фартуху з акулячої шкіри, стояв між горном і ковадлом, яке містилося на підставці із залізного дерева, і однією рукою тримав над жаром наконечник для піки, а другою роздмухував легені свого горна, коли до нього підійшов капітан Ахаб з невеликим пошарпаним шкіряним мішком у руках. За кілька кроків від горна похмурий Ахаб зупинився і стояв доти, поки Перт не витяг залізний наконечник з вогню і не почав, поклавши його на ковадло, бити молотом, так що розжарена червона маса випустила в повітря густий тріпотливий струмінь іскор, що пролетів біля Ахаба.

— Це твої буревісники, Перте? Вони завжди летять слідом за тобою. Ці птахи приносять щастя, та не всім, — бачиш, вони опікають; але ж ти, ти живеш серед них і не дістав жодного опіку.

— А я і так кругом обпечений, капітане, — відгукнувся Перт, спершись на свій молот, — обпечений із голови до п'ят; тож не так легко мене опекти.

— Ну, ну, годі. Твій надтріснутий голос звучить надто спокійно; цей розважливий спокій горя… Я сам не в раю і не можу терпіти муки інших, коли вони не божеволіють з горя. Ти ж повинен був із глузду з'їхати, ковалю; скажи, чого ти досі не втратив розуму? Як ти можеш терпіти це і не збожеволіти? Невже небо досі так ненавидить тебе, що ти не можеш збожеволіти? Що це ти робив?

— Перекував старий наконечник для піки, сер; він весь був у борознах та щербинах.

— А хіба ти можеш знову зробити його гладким, ковалю, коли він такий зужитий?

— Певно, що можу, сер.

— І, мабуть, можеш розгладити будь-які борозни та щербини, ковалю? Тобі байдуже, наскільки твердий метал?

— Так, сер. Усі борозни та щербини, крім однієї.

— То поглянь сюди! — гарячково вигукнув Ахаб, ступивши до Перта й обома руками спершись йому на плечі. — Поглянь сюди, сюди, — чи ти можеш розгладити