Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

краю земельної ділянки, що колись належала Чепменові. Там, як і під час моїх попередніх відвідин, я залишив автівку й помчав навпростець крізь оповитий тінями ліс. Далеко знизу, з тієї улоговини, до якої я саме спускався, долинув один-єдиний, пронизливий від жаху крик — і різко урвався. Я був певен, що той крик зірвався з уст Евіс, але більше його не чув. 

Відчайдушно кинувшись уперед, я зрештою вибіг на луку в низовині. Ані Евіс, ані Ембервіля ніде не було видно, і після поквапного огляду мені видалося, що усе те місце сповнене якихось випарів, що таємничо клубочаться й рухаються навколо, дозволяючи лише почасти бачити мертву вербу і решту рослинності. Я побіг до вкритого баговинням ставка і, наблизившись до нього, застиг на місці, скутий раптовим подвійним жахом. 

Евіс із Ембервілем плавали разом у неглибокому ставку, їхні тіла були напівприховані густим покровом водоростей. Дівчина була міцно охоплена художниковими руками, немовби він проти її волі потягнув наречену за собою, назустріч мерзенній смерті. Обличчя Евіс вкривало бридке зеленаве баговиння, а лиця Ембервіля за плечем дівчини я бачити не міг. Скидалося на те, що між ними точилася боротьба, одначе зараз обоє були спокійні й, розпростершись навзнак, віддалися своїй загибелі. 

Та не саме це видовище пройняло мене тремом і змусило в нестямі тікати з тієї луки, навіть не спробувавши витягти зі ставу тіла потопельників. Справжній жах полягав у тому, що́ я спершу з невеликої відстані прийняв за кільця туману, які повільно рухалися, здіймаючись над водою. То були не випари, ані будь-що інше з того, що могло існувати у знаному нам світі, — то була згубна, світна, мертвотно-бліда еманація, що повністю огортала весь краєвид переді мною, неначе продовження його власних обрисів, яке невпинно й хижо коливалося в повітрі, якась фантомна проєкція блідої, схожої на смерть верби, вмирущих вільх, рогозу та ставка з його самозгубними жертвами. Крізь неї, неначе крізь пелену, було видно довколишній краєвид; але здавалося, що місцями вона з якимось нечестивим, жаским пожвавленням поступово згущується й щільнішає. Я побачив, як із тих згустків, немовби вивергнуті довколишнім мрячним серпанком, зринули три людські обличчя, що складалися з тієї самої туманоподібної матерії, яка не була ані імлою, ані плазмою. Одне з тих облич немовби відділялося від стовбура примарної верби; друге і третє здіймалися, кружляючи, просто з шумовиння фантомного ставка, а їхні тіла безформними масами тяглися слідом між напівпрозорим гіллям. То були обличчя старого Чепмена, Френсіса Ембервіля та Евіс Олкотт. 

З-поза цієї моторошної, схожої на примару проєкції злостиво прозирав справжній краєвид, який мав такий само пекельний і вампіричний вигляд, що й за дня, але зараз здавалося, що це місце вже не було нерухомим — воно шумувало якимось згубним потаємним життям, тяглося до мене вкритими баговинням водами, кощавими пальцями дерев і примарними обличчями, які воно виригнуло зі своєї смертельної пастки. 

Тієї миті навіть жах застиг всередині мене. Я просто стояв там і спостерігав, а тим часом та бліда нечестива мряка дедалі вище здіймалася над лукою. Внаслідок подальших коливань загуслої маси ті три людські обличчя почали наближатися одне до одного. Повільно, невимовно вони злилися воєдино, стаючи андрогінним обличчям, ані юним, ані старим, яке, зрештою, розтануло в дедалі довшому фантомному гіллі верби — у руках тієї Смерті в подобі дерева, що простягалися вперед, щоб ухопити й мене. Тоді, не в змозі більше витримати того видовища, я кинувся навтьоки… 

Залишилось оповісти зовсім небагато, адже ніщо з того, що я можу додати до цієї розповіді, анітрохи не зменшить її мерзенної таїни. Та лука — чи істота, що живе в тій луці, — вже забрала трьох жертв… і часом я запитую себе, чи не забере вона ще й четвертої. Схоже, лише я один з-поміж живих зумів розгадати таємницю Чепменової смерті, а також смерті Евіса та Ембервіля, і, вочевидь, ніхто, крім мене, не відчував присутності того згубного духа луки. Я не повертався туди від того самого ранку, коли тіла художника та його нареченої витягли із ставка… не зміг я й набратися рішучості знищити чи в якийсь інший спосіб позбутися чотирьох картин олією і двох акварельних малюнків того місця, які створив Ембервіль. Можливо… попри все, що мене стримує… я навідаюсь туди знову343. 

 

Кларкові Ештонові Сміту, ексвайрові, 

на знак шани до його фантастичних оповідань, 

віршів, картин і скульптур 

 

Г. Ф. Лавкрафт 

 

Від давнини зчорніла вежа на хмари тьмянім тлі; 

Довкола обступає непрохідний ліс її підніжжя. 

Лиш тінь і тиша, мох і цвіль оповивають сірі ті, 

Повалені віками брили кромлехів колишніх. 

Ні кроків звук, ані пташині співи не тривожать сну 

У володіннях, де одвічна ніч гніздиться, 

Хоч зчаста помах крил стряса повітря густину, 

Коли у вежі тій бліде світельце загориться. 

 

Бо ж там живе осібно той, творінням рук чиїх 

Є дивні ідоли, що дрожем світ проймають; 

І руни різьблені чиї повідали в тонах жаских 

Про зоряних безоднь істот, що потойбіч чигають. 

Темний владика Аверойну — видні з вікон його дому 

Ті чорториї снів, куди вдивлятись до снаги йому одному! 

 

/11 грудня 1936 року/

To Clark Ashton Smith, Esq., upon His Phantastick Tales,

Verses, Pictures, and Sculptures

By H. P. Lovecraft

A time-black tower against dim banks of cloud;

Around its base the pathless, pressing wood.

Shadow and silence, moss and mould, enshroud

Grey, age-fell’d slabs that once as cromlechs stood.

No fall of foot, no song of bird awakes

The lethal aisles of sempiternal night,

Tho’ oft with stir of wings the dense air shakes,

As in the tower there glows a pallid light.

For here, apart, dwells one whose hands have wrought

Strange eidola that chill the world with fear;

Whose graven runes in tones of dread have taught

What things beyond the star-gulfs lurk