Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— О, Генрієтта, Генрієтта! — пробурмотіла Маргарита.

— Що там! — скрикнула герцогиня з наївною і разом з тим з величною безсоромністю, характерною і для того часу і для тієї жінки. — Що там! Я кохаю Аннібала!

— Правда, — сказала Маргарита, усміхаючись і разом з тим почервонівши, — ти дуже його кохаєш, ти навіть надто його кохаєш.

І проте стиснула їй руку.

— Отже, — сказала Генрієтта, — завдяки трьом нашим алмазам ми маємо триста тисяч екю і людину.

— Людину? Яку людину?

— Людину, роковану на смерть: ти забуваєш, що треба вбити людину.

— І ти знайшла людину, потрібну тобі?

— Звичайно.

— За ту саму ціну?

— За ту ціну я знайшла б їх тисячу, — відповіла Генрієтта. — Ні, ні, за п’ятсот екю тільки, зовсім дешево.

— За п’ятсот екю ти знайшла людину, яка згодилась, щоб її вбили?

— Що ти хочеш? Треба ж жити!

— Я не розумію тебе, люба моя. Ну, кажи просто. Розгадувати твої загадки — потрібно надто багато часу в тому становищі, в якому ми перебуваємо зараз.

— Ну, то слухай: тюремник, якому доручено стерегти Ла Моля і Коконна, старий солдат і знає, що таке рана;він згоден допомогти нам врятувати наших друзів, але не хоче втратити й своєї посади. Справу полагодить зручно направлений удар кинджалом; ми дамо йому нагороду, а держава призначить пенсію. Таким чином, бравий чоловік одержить з того й з другого боку і відновить байку про пелікана.

— Але, — сказала Маргарита, — удар кинджалом...

— Не турбуйся, — його вдарить Аннібал.

— Справді, — сказала сміючись Маргарита, — він завдав три удари і шпагою і кинджалом Ла Молю, а Ла Моль усе живий, — отже, можна сподіватись і тут щасливого кінця.

— Злючка! Ти заслужила, щоб я на цьому й спинилась.

— О, ні, ні, навпаки. Доказуй до кінця, благаю тебе. Як же ми врятуємо їх?

— Ось як буде діло. Каплиця — єдине місце в замку, куди можуть добитися жінки, що не перебувають в ув’язненні. Нас ховають за вівтарем; під покровом вівтаря вони знаходять два кинджали. Двері з ризниці заздалегідь відчинені; Коконна коле свого тюремника, той падає і удає, ніби вмирає; ми з’являємось, накидаємо на плечі нашим друзям плащі, тікаємо з ними маленькими дверима з ризниці, а що ми знаємо пароль, то й виходимо з фортеці без перешкод.

— А коли ми вийшли?

— Коло воріт їх дожидають двоє коней; вони сідають на коней, покидають Іль-де-Франс і їдуть у Лотарінгію, а звідти час від часу приїздять до нас інкогніто.

— О, ти вертаєш мене до життя, — сказала Маргарита. — Отже, ми врятуємо їх?

— Я майже ручуся за це.

— І незабаром?

— Атож! За три-чотири дні. Больє повідомить нас.

— Але якщо тебе впізнають в околицях Венсенна, це може стати на перешкоді до здійснення наших планів.

— А як мене можуть пізнати? Я ходжу в чернечій одежі, з каптуром, спід нього не видно й кінчика мого носа.

— Ми повинні бути якомога обережнішими.

— Добре знаю, чорт візьми, як сказав би бідолашний Аннібал.

— А про короля Наварського ти дізналась? Не забула й про нього.

— Він ніколи, здається, не був у такому веселому настрої. Сміється, співає, добре їсть і просить тільки, щоб його стерегли якнайкраще.

— І має рацію. А моя мати?

— Я вже казала тобі про неї. Вона всіма способами прискорює процес.

— Так, а чи не підозрюють нас?

— Як могла б вона підозрювати в цьому? Усі, хто причетний до справи, зацікавлені в тому, щоб ніхто про неї не знав. Ще от що: я довідалась, що вона звеліла наказати паризьким суддям бути напоготові.

— Треба поспішати, Генрієтта. Якщо наших бідних в’язнів переведуть в іншу тюрму, доведеться все починати спочатку.

— Не турбуйся, я не менше від тебе хочу бачити їх на волі.

— О, так, я це добре знаю і без кінця вдячна тобі за те, що ти робиш для цього.

— Прощай, Маргарита, прощай. Знову йду в похід.

— Ти певна щодо Больє?

— Сподіваюсь.

— Щодо воротаря?

— Він обіцяв.

— Щодо коней?

— Коні будуть найкращі, які є в стайні у герцога де Невера.

— Я люблю тебе, Генрієтта.

І Маргарита кинулась подрузі на шию, а потім вони розлучилися, давши одна одній обіцянку побачитись другого дня і в наступні дні на тому самому місці і в той самий час.

Ці два чудові, віддані створіння Коконна і називав цілком правильно своїми невидимими щитами.