Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

давно покинутій хаті, наполовину розваленій, але з одною доброю кімнатою. Розв’ючили коней і відвели їх у розвалену частину хати. Довкола був дуже старий ліс. Кінця йому не було видно. На хребті панували безконечними рядами чубаті грубі ялинові башти, а схили поросли кедровими хащами, непрохідними заростями. Вітер ущух. Тихо було в лісах. Коли входили до кімнати, не хвалили ми Бога, не хрестилися. Так я наказав. Коли в голодний час ідеш із зерном, не варто сваритися зі щезниками, ані дражнити тих, що там у порожній хаті мали лігво. Але від чужих, нехатніх духів перед відходом до сну поставив про всяк випадок мольфарські захисти і загороди. Тихо було і глухо в тих снігах, у зимових потопах та заметах, серед правічного бору. Ані одна галузка не шелеснула. Заснули ми спокійно. Близько півночі, хоч не було вітру, почали стогнати орди поза хатою. Пронизували нас стогонами, наче морозяним вітром. Стогін проникав через вуха, свердлив тіло, виходив п’ятами, аж диміло з кожного. Гай, гальо, гай, гальо! Так вищали і штурмували хату орди упирів. Заборонив людям із Космача, які допомагали нам перевозити збіжжя, аби, борони Боже, зі страху не почали хреститися чи молитися. Бо ґазди нашої хати, щезники, прийняли нас. Прихистили без спротиву, ватру нам не гасили, найменшої шкоди нам не робили. Не можна було відплачувати так неґречно й невдячно і мати ворогів у самій хаті. Познімав чародійські застави й оборони. І відразу ж стогони за хатою припинилися. Знову ми спокійно заснули. Костоголові орди сухоребрих кістяків входили, впливали собі спокійно до хати, спокійно, як хмарки. Кружляли навколо наших голів. Часом над кимось із нас затримувалися довше, вдивлялися в нього, немов його впізнавали. Не розказати мені того, що ми бачили, що чули. Скільки страшних і жалібних історій пройшло через наші голови. За кістяками впливли ще сумніші видива, пухирі, наче білі бані, вкриті кривавими плямами. З ватрою у животі, весь час ковтали ватру. То ті, що колись їли добре і смачно – без совісті, – коли інші в муках мерли з голоду, ані не допомагали нікому, ані гадки такої не мали, щоб допомогти. Усі ті видива складали руки, благали нас – це я розумів, – молилися про допомогу для тих голодних, що тепер страждають, бо це і для них полегшення. Найжалібніше стогнали ті криваво-бліді упирі з ватрою в животах. Просили нас, щоб ми такий лад запровадили, аби вже ніколи голоду не було. Для полегшення духи нам оповідали, але тільки тому, що ми хотіли їх слухати. Дізнався я тоді, побачив це там, що у тій самій хаті двісті років тому весною щоночі сходилися хлопець і дівчина. Обоє молодесенькі, кохалися і ховалися з тим від батьків. Коли розгулявся страшний голод, а люта зима тривала, як тепер, удень обоє доглядали голодуючих і хворих, кожен у своїй хаті. Обоє носили дрова і воду, обоє викопували кропиву й листя ожини з-під снігу, ходили шукати десь кору на молодих яворах, обоє варили, що вдавалося, і годували своїх. По хатах бушувала голодна гарячка, гуділа в головах, як похоронний дзвін. А коли хтось помирав у хаті, вони з великим трудом ховали померлого в лісі. Ночами знову сходилися у тій хатці. Цілувалися й обнімалися цілу ніч. Так одне одним живилися. Вранці поверталися до своїх хат, немов щось їли і ніби п’яні. Щоночі так сходилися. І так померли в обіймах у тій самій хаті. Так мені обоє оповідали свою історію.

Ґазди нашої хати, щезники, повилазили з кутів, зажурено слухали, кивали цапиними головами, обгризали собі копитця. Потім тихо мене питали, цілком ґречно: чому ваш Бог усе це дозволяє? Такі ви є християни? Я відповів, що Бог узагалі не дозволяє, бо дав людям живі серця та свободу. А люди так скористалися з цього, що самі перетворили свої серця на каміння. Але відтепер буде інакше. Так я їм пообіцяв, і це вам нині кажу.

Втихомирилися сухоребрі та криваво-бліді полчища. Ані вони, ані щезники не перешкоджали нам назавтра в дорозі. Ще й у найвищих заметах прокладали нам шлях. Провели нас через Діл. Уже як дійшов до нас шум Черемошу, коли ми вийшли з гірських туманів, втратили їх з очей. Десь усе те зникло в заметах і туманах.

Дмитро закінчив розповідь. Побожно тихо й глухо було в хаті. Двері в сіни були відчинені. З кімнати було видно, скільки там зібралося людей, скільки скупчилось на ґаночках і пропихало голови у двері. Але натовп був тихий. Усі перебували в задумі. Часом хрестилися, часом тихенько шепотіли.

Оскільки всі мовчали і ніхто навіть не поривався щось сказати, Дмитро закінчив своє:

– Чи ж ви думаєте, дуки, що мали б силу, свободу та маєтки, якби не гори? Деінде, хто хоче мати це все, мусить бути скнарою, шкодувати кожен гріш, оббирати наймитів. А тут сонечко саме дало все вашим родам. То ж будьте йому вдячні, інакше голод спече вас, а ваше ґаздування наздоженуть прокльони тих орд, що мандрують пущами. Після смерті разом із ними будете никати, стогнати і мучитися та від огиди до їства ковтати ватру, як ті криваві надуті пухирі.

Старий Шумей встав, обійшов стіл, довго дивився на Дмитра. І погоджувався, і щось йому не догоджало, а може, не мав відваги сказати.

Дмитро це зауважив:

– Кажи, Шумейку, кажи, що тобі не подобається.

Шумей сів, поволі почав говорити, широко й відверто:

– Подобається мені, подобається мені все, що ти кажеш. А що ж мені має подобатися, як не це? Та бачиш, може, то так ненавмисно, адже це не так, щоби хтось жалів для бідних, щоб для голодних мав нечуле серце. Тільки якось воно так діється, що один при коровах крутиться, а другий при ягнятах, а інші біля сукна, при фолюші, чи у млині. Коли самі прийдуть такі, яким сутужно, кожен поможе. Не чув я ще, щоби хтось відмовив.

Дмитро Василюк встав.

– То ви так-то хочете? Прошаків із них зробити? Закрити очі на злидні й чекати, коли почнуть жебрати і стогнати? Але ні! Не буде горянин старцюгою! Давіться сметаною, сирами, бриндзою, вуджениною, бараниною, медом. Ніхто не буде жебрати. Воліє згинути і змарніти. Жебраків у горах нема.

Здавалося, що Дмитро хоче вийти з хати. Схопився Шумей, обняв Дмитра за плечі.

– І не буде жебраків! – крикнув, аж у вухах задзвеніло. – Не дозволимо, аби були жебраки. Дай тобі Боже небо, що ти нами струснув, Дмитрику,