Мирний - Повія, Мирний

ба­жа­ла: ко­ли б ви при­ст­роїли ме­не тут де-не­будь.

- Де ж я те­бе прист­рою?

- У гос­ти­ни­цi де. Ска­за­ли яко­му-не­будь гос­тин­ни­ко­вi, щоб дав ме­нi ха­ту.

- А пла­ти­ти хто бу­де?

- Не без доб­рих лю­дей, - зiтх­нув­ши, од­ка­за­ла Хрис­тя.

- Гуляй, значить!

- Що ж ме­нi бiльше ро­би­ти? - тро­хи не з пла­чем вимови­ла­ Хрис­тя. - Дру­гi гiр­шi вiд ме­не, та в їх усього є. Я тiльки од­на дур­на та­ка, що до­сi нi­чо­го не на­жи­ла.

Розмова на який час зап­ну­ла­ся. Хрис­тя си­дi­ла похнюпив­шись, Книш мовч­ки мi­ряв ха­ту своїми дов­ги­ми ступ­ня­ми.

- Дурне ти на­ду­ма­ла, - ска­зав вiн пе­ре­го­дом. - То­бi зо мною кра­ще бу­де. То бi­га­ни­на та нес­по­кiй, а то ха­зяй­кою до­ма жи­ла б у ме­не.

- Була вже я та­кою ха­зяй­кою, - зно­ву зiтх­нув­ши, ска­за­ла во­на.

- Як хо­чеш. Я не дер­жу те­бе. Ка­жу тiльки - то­бi гiр­ше бу­де.

- Уже не бу­де гiр­ше, як є.

Того дня во­ни бiльше не го­во­ри­ли. Книш бi­гав по служ­бi, а Хрис­тя, си­дя­чи до­ма, ду­ма­ла про свою до­лю. Гос­по­ди! До чо­го во­на дiй­шла! До чо­го до­ве­ли її доб­рi лю­ди та ли­хе жит­тя. Ко­ли б ма­ти ус­та­ла та гля­ну­ла на неї у той час, ко­ли во­на про­ха­ла Кни­ша по­мiс­ти­ти її в гос­ти­ни­цi. Що б во­на ска­за­ла? Умер­ла б зно­ву i бiльше не ба­жа­ла б ус­та­ва­ти. Що ж їй ро­би­ти, що їй ка­за­ти? їха­ти з Кни­шем? Нi­за­що! Осто­гидлий та ос­то­чор­тi­лий. Ко­ли б во­на не бо­яла­ся йо­го, во­на б i од­но­го дня тут не бу­ла. А то - цi­луй йо­го, пес­ти п'яну пи­ку. Хi­ба не гiр­ше їй те­пер? То хоч вiльна ти, а то так i бiй­ся: зап­руть те­бе у той ка­торж­ний бло­щич­ник або ще й да­лi зав­да­дуть. Ко­ли пiй­ма­ла­ся миш­ка в руi?и ко­то­вi, тво­ри йо­го во­лю, тiш йо­го сер­це, ре­го­чи­ся, пе­ре­ки­дай­ся" Що до то­го, що то­бi слiз­ки, аби йо­му бу­ли смiш­ки! Книш прий­шов пе­ред свi­том.

- Ну, те­пер, Хрис­те, про­щай­ся зо мною. Iду в N.

- Так швид­ко?

- Так. Наз­на­чи­ли по­мош­ни­ком справ­ни­ка. Оце з това­ри­ством мо­го­ри­чу­ва­ли.

- А я ж як?

- За те­бе я го­во­рив од­но­му чо­ло­вi­ко­вi.

- Ну?

- Обiцяв.

- Добрий мiй! Лю­бий мiй! - скрик­ну­ла во­на, чiп­ля­ючись на йо­го шиї.

- А все то­бi б кра­ще їха­ти зо мною. Звiс­но, не за­раз. Те­пер ти пе­рей­деш у гос­ти­ни­цю. А я поїду - роз­див­лю­ся, кварти­ру най­му. Чуєш?

- Чую, чую, - од­ка­за­ла Хрис­тя, ду­ма­ючи: "Пе­ре­мiс­ти ме­не з цього пек­ла - до­вi­ку моя но­га не бу­де у те­бе!"

Уже Хрис­тя цi­лий мi­сяць жи­ве у гос­ти­ни­цi. День спить, нiч гу­ляє. Де са­ма во­на не бу­ла, ко­го у неї не пе­ре­бу­ло! I все те безп­ро­сип­не п'яне, за­чу­мi­ло зав­зя­те, без­мiр­но роз­кидчасте. Ви­но - рiч­кою ллється, гро­шi - на­че по­ло­ва сип­лються. Скiльки їх пе­рей­шло че­рез Хрис­ти­нi ру­ки? А де во­ни? Тiльки й то­го, що по­ши­ла со­бi но­ве плат­тя, ку­пи­ла шляп­ку, со­ро­чок. Ос­таннє все до ха­зяїна йде. Лег­ко сказа­ти - за од­ну ха­ту п'ятде­сят руб­лiв у мi­сяць да­ти! А їсти за­хо­че во­на, то бе­руть з неї не як з усiх го­лод­них лю­дей, а уд­воє бiльше. Уп'ять же, прий­де до неї хто - пла­ти кар­бо­ва­нц­я. Прис­луж­ни­ки со­бi по пол­ти­ни­ку прав­лять за те, що ра­ють знай­омим. Що во­на, ко­ро­ва, кот­ру безперест­анно до­ять, щоб бiльше узя­ти ко­рис­тi? Та й ко­ро­ва позбуд­еться мо­ло­ка, а во­на?

Уже в неї очi вiд без­сон­них нi­чок по­туск­нi­ли, лич­ко по­блiдло-пожовкло щоб зак­ра­си­ти йо­го, при­хо­ди­ло­ся пiдма­льовувати черв­цем. I во­на ма­лю­ва­ла.

Як у то­го ду­шо­гу­ба з-пе­ред очей не схо­дять за­рi­за­нi ду­шi, так у неї не схо­ди­ло по­чут­тя чо­гось не­доб­ро­го, чо­гось ли­хо­го. I, як той, щоб за­бу­ти­ся, iде на но­ве ду­шо­губст­во, чу­жою кров'ю за­ли­ває свiй пер­ший слизький сту­пiнь, так i во­на, прий­шов­ши до пом­ки, за­ли­ва­ла се­бе ви­ном… Вiд йо­го ве­се­ло стає на ду­шi… сер­це ско­рi­ше б'ється, кров шпар­че бi­гає по жи­лах… а в го­ло­вi - ви­хор ду­мок та га­док, лег­ких, як тiнь, шу­му­ючих, як во­да у прiр­вi… Який­сь сказ най­шов на неї, якась не­са­мо­ви­та хви­ля пiд­хо­пи­ла її i ку­дись мча­ла… Во­на не на­ма­га­ла­ся здер­жа­ти­ся… Хай не­се!

I по­нес­ло Хрис­тю у плин за во­дою… Та й до­нес­ло до шпи­талю. Тi­ло її пок­ри­ло­ся стру­пом, ли­це ус­ла­ло­ся си­нi­ми пля­ма­ми, на ло­бi з ку­лак зав­бiльшки виг­на­ло гни­ючу гу­лю, гор­ло бо­лi­ло, го­лос, як роз­би­тий ча­вун, хри­пiв, а да­лi й зов­сiм спав, не го­во­ри­ла во­на, а щось сти­ха си­ча­ла.

XIV

***

Надворi сто­яла осiн­ня не­го­да: дощ та гря­зю­ка, гря­зю­ка та дощ. Не­бо зас­ла­ло­ся неп­рог­ляд­ни­ми хма­ра­ми, з зем­лi встає важ­ка па­ра i зак­ри­ває вiд очей свiт бi­лий, якiсь по­мерки сто­ять над зем­лею, i лю­ди сну­ва­ли у то­му мут­но­му свi­тi, на­че неп­ри­вiт­нi тi­нi.

Вечорiло. Над зем­лею ро­зiс­ла­ла­ся чор­на нiч. По ха­тах за­па­лю­ва­ли свiт­ло, по ули­цях - лiх­тар­нi. Жов­тий свiт їх мут­ним кру­жа­лом сто­яв у гус­то­му мо­ро­цi но­чi i лед­ве-лед­ве ос­вi­чу­вав те мiс­це, де сто­яли лiх­тар­нi. За їх жов­тим кружа­лом по­чи­на­ла­ся неп­рог­ляд­на тем­но­та. Чу­ло­ся шльо­пання важ­кої но­ги по не­ви­лаз­нiй ка­лю­цi, прокльони на дощ, на не­го­ду. Все пос­пi­ша­ло до­до­му, вся­ке шу­ка­ло со­бi за­хис­ту, хо­ва­ло­ся по ха­тах. Од­нi хур­щи­ки то­рох­тi­ли по опус­тi­лих ули­цях, ви­гу­ку­ючи ох­рип­лим вiд не­го­ди голос­ом: "Да­вать? Да­вать?" Нiх­то їх не кли­кав, лу­на не розносила­ їх глу­хо­го гу­ку, i вiд су­му во­ни, знай, переїжджал­и з од­но­го мiс­ця на дру­ге.

Не див­ля­чись на та­ку твань та не­го­ду, земський наїзд не нi од­но­го ра­зу не був та­кий люд­ний, як те­пе­ра. Земський дом, на­че ку­па ба­гат­тя, па­лав свiт­лом вiд го­ри i до са­мо­го ни­зу. По всiх ха­тах i про­хо­дах пов­но глас­них, кот­рi то сну­ють сю­ди та ту­ди, то зби­ра­ються в ку­пи, то зно­ву розхо­дяться. Тут i свiт­лi­шi кня­зi, i вельмож­нi па­ни, i за­мож­нi ду­ки-купцi, i наш брат сi­ра-сi­ро­ма­ха… Сло­во по сло­ву - цi­ле мо­ре слiв, гук i гам стоїть, мов у ву­ли­ку пе­ред рiй­бою.

Що ж за дi­ло зiб­ра­ло сих лю­дей до­ку­пи, що за ра­да зiбра­ла їх з близьких i дальнiх країв i по­вi­тiв?

А ось увiй­дiм, пос­лу­хай­мо.

Дзвоник пред­сi­да­те­ля дав­но вже гу­де i ззи­ває до мiс­ця глас­них, що роз­тек­ли­ся по всiх усю­дах, го­мо­нi­ли од­но з дру­гим, гвал­ту­ючи цi­ли­ми ку­па­ми.

- Господа! Про­шу за­нять мес­та! - гу­ка пред­сi­да­тель, уто­мившись дзво­ни­ти. I, пе­ре­го­див­ши, зно­ву дзво­не.

- Чуєте, дзво­нять!.. Бу­де… го­дi! - по­чу­вається то там, то там. I по­оди­но­кi ту­зи, одс­та­ючи вiд куп, прос­ту­ють до мiс­ця, то­дi як юр­кi су­хо­реб­ри­ки роз­ма­ху­ють ру­ка­ми, щось га­ряче до­ка­зу­ючи, си­вi бо­ро­ди, по­роз­ки­дав­шись по за­лi, крiзь оку­ля­ри об­див­ля­ються ку­пи, а товс­то­пу­зi куп­цi, стоя­чи пiд две­ри­ма, пих­тять та вти­ра­ються чер­во­ни­ми плат­ка­ми. Од­нi сi­рi-сi­ро­ман­цi, ску­пив­шись у кут­ку пiд стi­ною, сми­рен­но сто­ять