Андрій Хімко - Під Савур-могилою

мушкетного шроту, спершу не бачачи своїх ворогів, а як і побачили, ради в них не було, бо козаки сараною лізли із засідок, брали сандали на абордаж і переходили в шалене шаблювання з тими, хто продовжував, не здаючись, боронитися.

Приблизно те ж відбулося в хвості ханських булуків, з тією хіба одміною, що дві ханові когорти, які слідували за ним на віддалі, Сірко умліока загнав у байрак і там одним своїм іменем — Шайтан — змусив до здачі й роззброєння. Уже під вечір козаки наблизилися до ханової армади, дочекалися світанку і вихором усією кіннотою вдарили їй в тім'я так зненацька, що ординці мусили тікати на рови пішо, бо косяк коней жеребним іржанням козаки зманили вночі до себе. Справжнього бою не було, а лише догінки й побиття спанікованих людоловів. Сіркова шаленість, що посилювалася ударами лучників та списників із ровів, змусила хана і його воїнство рятуватися втечею, шукаючи шпарок у козацькому кільці, більшість же падала на коліна, просячи зі складеними на грудях руками пощади.

Понад шість тисяч ординців і яничарів було взято січовиками того дня в полон і коло двох — побито та потоплено, хоч бої разом із погонею тривали лише до післяобіду. Шкодував Сірко, що й хан Мурад-Гірей утік від його вершників, і сераскир Гусейн-паша улизнув від Шашоли та обох Брекалів: один у степ, а другий — у море. Для втікачів оцей погром став на все життя пересторогою: шайтан Сірко непереможний. Полонених Сірко переправив на Лівобіччя і неоплатно передав аюкові-тайші Сусою Джимбіну, а сам по гарячих слідах вирішив піти знову на Крим.

У битві на воді січовикам дуже допомогли гребці-каторжники, що були приковані до бабайок. Навіть під батоженням вони не зрушили сандалів із місця, як лиш утямили, що яничарам непереливки. Вісімсот гребців у тому бою козаки розкували на радість нещасних. Значна частина з них зголосилася піти веслярами й проводирями в Ханство на звільнення ясирів із Сірком.

Та хан, як і передбачив кошовий, не повів розпорошенців зі степу додому, а, покликаний Мухаммедом-Мефтедаром-пашею, поповнившись білгородськими ногаями й буджаками, направився під Київ. Дізнавшись від бранців, що з ханом не пішли найбагатші з його мурз Батирша-Мансур і Мамар-Азі, в яких каторжно працювали на солярнях під Джанкоєм більше трьох тисяч ясирників козацького роду, Сірко, лишивши чатну варту в Запорогах на пішців, пішов водою й сушею знову через Сиваш у Ханство.

На воді цього разу наказним був Тихін Варисмола, а над вершниками при Сіркові — Гурій Гостроверха. В путі козацькі когорти рухалися швидко, але Батирша-Мансур і Мамар-Азі кимось були попереджені, і легкої та вдалої звитяги цього разу в Сірка, як передбачав, не було. Перепустивши навмисне козацькі потуги аж за колишні, ними ж пориті шанці-рови, мурзи із засідки кінно напали своїми ортами, і Варисмолі з чорноморцями та каторжниками довелося перебратися в шанці, а Сіркові з Гостроверхою — розділитися й відійти поночі в обабіч. На нещастя козаків, всю ніч у небі спалахували блискавки, їм услід котилися глухі туркоти грому, хоч дощу, слава Богу, так і не було. За наказом кошового, чорноморці всю ніч вбивали перед шанцями кілля, якого не було видно із-за трав, і на те покладалася неабияка надія.

Літнє сонце ще ледь вилузувалося з паркого туману-серпанку, як із-за косогору в напрямку ровів-шанців, розбудивши тишу, винеслася в шаленому леті ординська лавина, виблискуючи списами і ятаганами. Лопотіння кількох тисяч кінських копит, гамірні викрики-гайди й галалакання, щомиті посилюючись, здавалися неспинно грізними й невідворотними, викликавши не в одного січовика-лучника, найпаче молодика, в серці холод жаху, що наростав і сковував. Та ось, як і передбачив Сірко, стрімголовна ординська лава, ставши досяжною для лучників, наткнулася на їхні стріли і набите в траві пакілля й почала швидко валитися шкереберть, так швидко, що за мить стала спершу безладною купою, а згодом цілено горою, в якій вершники й коні чавилися в такому розпаяному крикові, що його, здавалося, було чути під самим небом.

У козацькому заложному строї від того видива буяла радість і підносився ратний дух. Дочекавшись повного замішання у ворожих лавах, Сірко спрямував здвобіч на ординські булуки кінноту й пішців. Кіннота йшла так ошаліло, що годі було її зупинити. Дзенькіт, тріск, гамір, крики, іржання, стогони чулися тривалий час. Палав, як у пеклі, бій, тріщали списи, скреготали леза, мелькали аркани, котилися голови, сповзали тіла з коней у веремію ніг, та сили ставали нерівними і ординці тікали до косогору, скупчуючись там. Насамкінець оточена їх решта, не бачачи можливості випорснути, впала на коліна, здаючись на милість козакам, і бій затих, козаки взялися завертати вільних коней та в'язати полонених їхніми ж шнурами із сириці.

Немилосердно пекло пообіднє сонце, козаки хоронили своїх побитих побратимів у шанцях на віддалі, як решта орди все так же стояла під косогором, нуртуючись і щось вирішуючи. Сірко, напоївши коней і козаків, наказав зготуватися січовикам-вершникам до погоні, а чорноморцям і пішцям ловити ординських коней.

— Побратими й сини мої! — звернувся він до вершників.— Вдаримо кінцево на бусурманів і покінчимо з ними, щоб не мали загрози ні збоку, ні зі спини. Приготуйте списи й шаблі, станьте в сотні та підемо з Богом і за тих, що впали тепер, і за позаторішніх!

Він хотів ще щось сказати, але з ворожого табору вдарили барабанно накри та затрубив ріжок, що означало виклик на поєдинок. Ні кошовий, ні козацтво, звичайно, не сміли порушувати давній звичай війни, а тому отаман став думати, хто з його січовиків, сотників або й наказних чи значкових піде на герць.

Довго морочитись не довелося, від ординського булука виїхав вершник із обіленим бунчуком, а джура кошового Назар Оскарко напросився піти на перемови від козацтва. Сірко об'явив товариству зготуватися до бою в разі поразки на поєдинку. Оскарко швидко вернувся від ординця, передавши козацтву бажання мурзи Батирші-Мансура схрестити ятагани з самим шайтаном Сірком.

Виклик значно молодшого мурзи був явно зухвалим, на нього