Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

тім, що живу я тут якось недоладно. Навіть поговорити по-англійському не маю з ким. Аж раптом — ви, та ще й така гарна. — Я подививсь, на неї.

— Ні до чого ці теревені. Я ж перепросила. Ну, і все гаразд.

— Авжеж, — мовив я. — І ми забули про війну.

Вона засміялась. Я вперше почув, як вона сміється, і не спускав з неї очей.

— Ви хороший, — сказала вона.

— Ні, аж ніяк.

— Так. Ви милий. Я б залюбки й сама поцілувала його коли ви не проти.

Я зазирнув їй у вічі, знов обняв, як перше, і поцілував. Поцілував міцно й притиснув до себе, намагаючись розтулити їй уста — вони були міцно стулені. Я й досі не пересердився, та, коли притиснув її, вона раптом затремтіла. Я міцно пригортав її до себе й відчував, як б'ється в неї серце, а тоді уста її розтулились, і голова відкинулась мені на руку, і я почув, що вона плаче на моєму плечі.

— Ой любий, — мовила вона. — Ви ж будете добрий до мене, правда?

«Якого біса», — подумав я. Тоді погладив її по голові й легенько поплескав по плечу. Вона плакала.

— Будете добрий, правда? — Вона звела на мене очі.— Бо життя в нас попереду таке непросте.

Трохи згодом я провів її до дверей вілли, і вона пішла, а я рушив додому. Повернувшись до нашого будинку, я піднявся нагору, в свою кімнату. Рінальді лежав на ліжку. Він подивився на мене.

— Отже, у вас із міс Барклі посувається добре?

— Ми заприятелювали,

— Отож я й бачу, що ви мов той пес коло тічки.

Я не зрозумів, про що він говорить.

— Коло чого?

Він пояснив.

— А ви, — сказав я, — ви мов той пес, що…

— Годі,— мовив він. — А то ми зараз почнемо ображати один одного, — і засміявся.

— Добраніч, — сказав я.

— Добраніч, песику.

Я збив подушкою його свічку і потемки ліг у ліжко.

Рінальді підняв свічку, засвітив її і знов узявся читати.

РОЗДІЛ VI

Два дні я пробув поза містом, на постах. А коли поверйувся, було вже надто пізно, і я зустрівся з міс Барклі аж третього вечора. В саду її не було, і мені довелось чекати в госпітальній канцелярії, поки вона зійде вниз.

Попід стінами кімнати, де розмістилася канцелярія, на пофарбованих дерев'яних постаментах стояли вряд мармурові погруддя. Такими ж погруддями був заставлений і вестибюль, куди виходили двері канцелярії. Всі вони виглядали на одне лице — така вже неодмінна властивість мармуру. Скульптура завжди наганяла на мене нудьгу — от хіба що бронза чимось вирізнялася. А мармурові погруддя геть усі нагадували надгробки на кладовищі. Щоправда, я бачив одне гарне кладовище у Пізі. А от у Генуї мармурова скульптура препогана, раніш ця вілла належала якомусь багатющому німцеві, і, певне, ті погруддя коштували йому величезних грошей. Цікаво б знати, хто їх робив і скільки взяв за роботу. Я розглядав мармурові обличчя, намагаючись визначити, чи вони належать до одного роду, чи як, та всі вони мали однакові класичні риси. Отож годі було сказати щось певне.

Я сидів на стільці, тримаючи в руках кашкет. Загалом ми мали носити сталеві каски навіть у Горіції, але вони були незручні та й видавалися надто театральними в місті, звідки не евакуйовано цивільне населення. Тільки їдучи на пости, я надівав каску і брав з собою англійський протигаз. Ми тоді щойно почали їх одержувати. То були справжнісінькі маски. Належало нам носити при собі й пістолет, навіть лікарям і офіцерам санітарної служби. Я відчував, як він упирається в спинку стільця. Той, хто не носив пістолета на видноті, підлягав арешту. Рінальді носив кобуру, напхану туалетним папером. Я мав у кобурі справжній пістолет і почував себе надійно озброєним, поки не спробував з нього стріляти. Пістолет був «астра», калібру 7,65, з коротким стволом, і, коли натиснути курок, його так кидало вгору, що годі було й думати кудись поцілити. Я вправлявся з ним, спускаючи мушку під мішень і силкуючись перебороти віддачу сміховинно куцого дула, доки став улучати, з двадцяти кроків на ярд убік від цілі; аж тоді до мене дійшло, яка то дурниця носити при собі пістолет, та незабаром я просто забув про нього, і відтоді він теліпався в мене на крижах, а я й не помічав того і, лише коли натрапляв на людей, що розмовляли по-англійському, відчував невиразний сором. А тепер сидів оце на стільці, і якийсь там черговий чи хто несхвально дивився на мене з-за столу, тим часом як я розглядав мармурову підлогу, оті постаменти з мармуровими, погруддями, живопис на стінах і чекав на міс Барклі. Живопис був непоганий. Будь-який настінний живопис має гарний вигляд, коли він починав лущитись і обсипатись.

Я побачив, що Кетрін Барклі вийшла у вестибюль, і встав. Вона йшла до мене й тепер не видавалась такою високою на зріст, але була дуже гарненька.

— Добрий вечір, містере Генрі,— привіталася вона….

— Здрастуйте, — відказав я.

Черговий за столом сидів і слухав.

Посидимо тут чи вийдемо в сад?

— Краще ходімо в сад. Там не так жарко.

Я рушив, за нею до саду, і черговий дивився нам услід, коли ми вийшли на посипану рінню доріжку, Кетрін спитала:

— Де ви були?

— Виїздив на пости.

— Ви не могли прислати мені записку?

— Ні,— сказав я. — Не виходило. Я думав повернутися того ж дня.

— Треба було сповістити мене, любий.

Ми збочили з доріжки й зайшли під дерева. Я взяв її за руку, а тоді спинився й поцілував.

— Ми не могли б кудись піти?

— Ні,— відказала вона. — Можемо гуляти тільки тут. Вас так довго не було.

— Сьогодні третій день. Але ж я повернувся.

Вона подивилась на мене.

— І кохаєте мене?

— Так.

— Ви ж казали, що кохаєте мене, правда?

— Авжеж, — збрехав я, — кохаю. — Нічого такого я не казав.

— І будете звати мене Кетрін?

— Кетрін…

Ми пройшли трохи далі й спинилися під деревом.

— Скажіть: «Ось вечір — і я знову з Кетрін».

— Ось вечір — і я знову з Кетрін.

— Ой любий, ви й справді знову зі мною?

— Так.

— Я дуже кохаю вас, і мені було так страшно! Ви не по кинете мене?

— Ні. Я завжди повертатимусь.

— Ой, я так вас кохаю! Будь ласка, знов покладіть туди руку.

— Та я ж не забирав її.

Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених