Валерій Олександрович Шевчук - Три листки за вікном

це його фах – цікавитися незаконними амурними стосунками. Я мимоволі пригадав, з якою злостивістю оповідав він мені історію Ленсаля про те, як купував той собі посаду інспектора, при цьому обличчя його радісно світилося, і він по-змовницькому мені підморгував. Під оком у нього посіпувався живчик, а руки аж тремтіли від збудження. Міхневич пішов, понісши причеплений будяк мого погляду, – відтепер уже і його історія стане предметом мого досліду. Здається, це він прикипав до замкової щілини оком чи вухом, коли я із задоволенням споживав смаковиті борщі й печені Охоцької, слухаючи при цьому її безкінечні оповіді: це він із солодким любострастям слухав нашу буденну воркітню – кухня вдовиці була відразу за дверима і не відділялася, як це звичайно, передпокоєм. Можливо, чув він і мої добродушні кпини, які я іноді дозволяв собі щодо вдовиці, бо, приймаючи їжу, я завжди добродушний і тримаюся без остороги. Я майже фізично почув, як відходить він потім, наковтавшись наших слів, – отак само обережно ступаючи на носки і тримаючи на вустах блазенську усмішку, щоб потім переповісти про мене щось перебільшено сороміцьке, по-змовницькому підморгуючи і стишуючи голос; я напевне знав, що тоді в нього під оком посіпувався живчик…

Від цих думок мене відірвав Ленсаль, який наздогнав мене й поклав руку на плече. Я здригнувся.

– Вже викликав вас директор? – скромно поцікавився він.

– Уявіть собі, – засміявся я. – Хтось йому доніс, що я завів амурну історію із вдовою, в якої столуюся. Чи можна собі уявити більшу дурницю?

– Кажуть, вона непогана з себе, – сказав Ленсаль.

– Але ж у неї троє дітей! – вигукнув я наївно. – А я б не заводив із жінкою ніяких стосунків, коли б не мав щодо неї серйозних намірів.

– Ну, в житті по-всякому буває, – двозначне усміхнувся Ленсаль. – Щодо мене, то я у вашій цнотливості анітрохи не сумніваюся. По-моєму, ви женоненависник?

– Аж ніяк, – заперечив я з обуренням. – Нам заповідано природою та богом мати сім'ю і розмножуватися.

– То чому ж не женитеся? – підморгнув мені майже так само, як Міхневич, Ленсаль.

– Бо не здобув ще відповідного становища. Платні молодшого вчителя для цього не досить.

– Слушно! – зауважив Ленсаль. – А та вдовиця дуже недоступна?

– Не доводилося випробовувати, – сухо зауважив я. Тоді Ленсаль зареготав. Якось дивно закинув голову, показуючи зарослу волоссям шию, з його горла вирвався хрипкий клекіт. Я подивився на інспектора здивовано: ніколи не чув, як він регоче.

– Я вам симпатизую, – сказав він і поплескав мене по плечі. – Коли захочете перекинутися словом, заходьте якось.

Ми обмінялися люб'язними усміхами, і я відчув, що мені трохи бракує повітря. Зрештою, я й розсердився: на директора, Міхневича, Ленсаля – не знаю на кого. Скільки їх є, очей, скерованих на тебе, подумав я. Здається, кожен із нас пише свою «Чорну книгу»: в умі, в пам'яті, на папері. Кожен із нас приклеюється до тіні іншого, хоче проникнути в найпотаємніше, щось там шукає й лапає. Не такий я уже вибранець у цьому світі, і годі тішити себе переконанням, що маю якесь особливе призначення. Запускаю свою руку в душу іншого, а той інший у душу свого сусіда чи й у мою. Все ми знаємо, злорадіємо, чинимо підступи, гудимо, а тоді тішимо себе думкою, що досить нам покаятися – і ми знову станемо чисті, як листок паперу, на якому можна писати вже нову нашу історію. Але ми – як полімпсест: пишемо пригідну нам історію, але з-під цих нових літер проступають змиті раніше слова й оповідають світові про все вчинене нами передоцім.

Мені захотілося прийти додому й кинути своє писання у піч. Тільки тоді я по-справжньому можу стати тим, за кого себе вдаю: сірим і ніяким. Деревом з лісу людей, яке годі відрізнити від інших. Шумітиму листом, як і вони, входячи своїм шелестом у загальний шум. Хто зна, може, й правий той дивак Біляшівський: треба полюбити цей ліс людей, щоб здобути справжню рівновагу й заморити в душі невситимого черв'яка. Але я до цього не готовий. Злість закипає в мені, і я знаю: спаливши свій рукопис, я сяду за новий. Без нього я голий і порожній, без нього я стану водяною істотою, яка розпадеться на міріади дощових крапель. Нічого не вийде, панове, думаю я, стискаючи вуста. Я защіпнуся на всі гудзики, і не вам мене судити, а мені вас.

Я йшов коридором негнучкою ходою, чітко відбиваючи крок. Обличчя моє закам'яніло, і я вже добре бачив, що цей будинок, окрім дорослих, заповнено ще й малими істотами. Кожна із них зі страхом світить у мій бік очима. Зараз я зайду в клас і кину на ряди, заповнені цими недоростками, блискавку свого погляду. В класі зависне мертва тиша, і тільки одне я прочитаю у тих очах – жах! Мені стане солодко й спокійно від того, бо я навчатиму цих істот житейської мудрості, хоч вони й ненавидять мене, й опираються. Кожен із них несвідомо вбере в душу мою науку, як губка воду. Бешкетуйте і злословте, панове гімназисти, виривайтеся з пут, що їх я вам готую, – нікуди ви не втечете! Станете нікчемними колесиками величезної державної машини, і вона вас пожере. Народите свої подобенства і напихатимете їх моїми істинами, бо я розчинюсь у ваших єствах, навіки безсмертний, адже в усіх вас на плечах, як і в мене, тавро…

В той день у місті з'явилися перші ознаки холери. Нагло захворів просто на вулиці якийсь хлопчак, він впав у корчах на землю – його вирвало й пронесло. Всі з жахом розбіглися, і довкола хлопчака утворилася жахнюща порожнеча. Я стежив за тим усім звіддалік, як багато інших, – всі чекали, чим це кінчиться. Тоді з'явився на вулиці Микола Платонович Біляшівський, спинився біля хлопчика і щось у нього запитав. Але той був без пам'яті, Микола Платонович роззирнувся і побачив зовсім порожню вулицю. Помітив він тільки мене. Здалося, ми зустрілися поглядами, наче спитуючи один одного, я дивився на Біляшівського іронічно, а він із жалем. Очевидно, той жаль стосувався не мене, а нещасного юного простолюдця, і саме тому не витримав я того змагання поглядами – що мені до його жалю та співчуття? Всміхнувся кисло: його жаль і співчуття так само себелюбні, як і моє несприйняття чужого болю, адже не про ближнього він думає насправді, а про спасіння власної душі. Біляшівський знав, що на нього дивляться. Був певний: не тільки з моїми очима зустрівся він на цій порожній вулиці – таких