Юлія Лавошник - У пошуках легенди 1 "Неймовірні пригоди", Юлія Лавошник

– Тітонька, я вас вбив! – заявив задоволений дитячий голос.

– Анко, ти як? Ціла? – стурбовано запитала Фума, яка щосили намагається стримати сміх.

– Та що ж всі мають намір мене вбити?! Я зараз сама повбиваю цих дрібних засранців! – сказала я так, що моя подруга злякалася і почала мене всіляко відмовляти та зупиняти.

– Анко, ти що? Це ж просто діти, які грають у сніжки, – говорила вона, уявляючи найгірші наслідки, які я можу створити в пориві гніву. Але тут вона теж отримала сніжком, прямо в скроню, після чого вже я заливалася сміхом.

– Все! Це війна! – заявила вона. І після цих слів ми знайшли чим зайняти наш день.

До самого вечора ми з сільськими дітьми грали в сніжки, наздоганяли їх та влаштовували змагання з ліплення сніговиків. А коли ми втомлені повернулися в гостьовий будинок, на нас уже чекала вечеря, що було дуже доречно, адже ми дуже зголодніли. Ми накинулися на їжу як шалені собаки: мокрі голодні та дуже емоційні. Наш зовнішній вигляд не залишився непоміченим хлопцями тому першим поцікавився нашим проведенням часу Нік. Коли ми вже встигли повернутися до кімнати та задоволені вмостилися хто в крісла біля каміна, хто на диван. 

Для того, щоб відпочити, ми взяли всього одну кімнату на всіх, але з меблями, щоб у ній не просто спати, а ще й провести зручно день.

– Ну, і звідки ви такі намалювалися? Наскільки я міг помітити, там дощу не було, – зауважив він, а потім ще згадав. – Щось у мене дежавю якесь. Анко, ти тепер і серед зими вирішила приймати водні процедури? – не змарнував він можливості, щоб пожартувати.

– А ось і не вгадав! Просто ми в одну війну вплуталися, – вирішила вже я над ним пожартувати. Нехай переживає.

– Що? – спитали вони в унісон з Томом і аж змінилися в обличчі.

– То! У сніжки ми грали з малечею місцевою! Ось що вона хотіла сказати! – видала Фума, а я хотіла їх ще трохи поінтригувати.

– До речі, ми виграли, – зауважила я. – З розкладом двоє проти дев'яти.

– Дідько! Анко! Хіба можна так жартувати, ще й із твоїм везінням! –

сказав Нік.

– А що не так з моїм везінням? – з докором запитала я.

– Я навіть уточнив би, що з ним «все» не так, – зауважив він.

– Гаразд, вибач, а ти турбувався, так? – раптом запитала я, чим дуже його здивувала.

– Що? – Нік подумав, що йому почулося.

– Питаю, ти турбувався? – повторила я своє запитання.

– А, ну може..., трохи, – зізнався він після чого додав. – Досить складно за тебе не турбуватися, якщо щоразу ти знаходиш у що вплутатися!

– І не посперечаєшся, – погодилася з ним Фума.

– Ну і гаразд – не сперечалася я з ними. – До речі, а щодо нашої відправки?

– Все за планом, а що тебе непокоїть?

– Нік, ти як? Відпочив? Чи може мені тебе підмінити? – спитала я.

– Все нормально, я виспався тому не турбуй себе, – здивувала я його своєю пропозицією.

– А я не проти подивитися на Анку в образі дракона, – заявив Том із передчуттям.

– І я! – усміхнулася Фумка.

– Ні, ні, ні, ні в якому разі! – запротестував Нік. – Анці не можна перетворюватися.

– Чому це? – здивувалася вже я.

– Для нічних польотів ти надто помітна! – пояснив він.

– І все? Це єдина причина? – стало мені цікаво перевірити слова подруги, що я йому подобаюся.

– Що? – не зрозумів він і трохи забарився. – Ні, є ще одна.

– Яка ж?

– Можу тобі нагадати, що ти ще не зовсім з перетворенням розібралася. А раптом щось піде не так, – відповів він.

– А, ну так, – «Трясця, ну і як розцінювати його відповідь», – подумала я. Поки ми вели дискусію, Фума з Томом вже навіть не слухали нас, а мило шушукалися між собою.

– «Чого ти домагаєшся?», – раптом почула я голос у себе в голові.

– «Я?».

– «Ну а хто, я чи що?», – сердився він.

– «Та так, нічого», – відповіла я з усмішкою.

– «Кому ти розповідаєш! Я ж тебе знаю!», – наполягав він.

– «Ну гаразд», – скорчила я скривджену моську.

– «І все ж таки?», – чекав він нормальної відповіді.

– «Правду хочеш?», – дражнила я його.

– «Ні, я наполягаю щоб ти мені збрехала! Звичайно правду кажи», – подумав він, і тут я спробувала збагнути, яку ж йому правду сказати. – «Ти якась дивна!», – заявив він згодом. Збоку це все виглядало наче у нас зорова війна з жестикуляцією.

– «Чому дивна?».

– «От і я хочу це зрозуміти. Що у вас там сьогодні трапилося за час, поки гуляли? Ти повернулася вже якась чудна».

– «Ти маєш рацію, дещо трапилося. Мені по голові сніжкою заїхали кілька разів».