Джо Аберкромбі - На лезі клинка

маски, а чоло розтинав довгий поріз. Одна з її обвислих рук була туго перев’язана, а суглоби пальців іншої поздирані і вкриті струпами.

«Її не один раз гепнули. Вона боролась довго і з серйозним ворогом».

Крихітний дзвіночок тріпнувся і дзенькнув.

— Інквізиторе Ґлокто, — мовив секретар, вибігаючи з-за столу, щоб відкрити двері, — Його Преосвященство готовий вас прийняти.

Ґлокта зітхнув, закректав і наліг на палицю, зводячись на ноги.

— Удачі, — сказала жінка, коли він прокульгав повз неї.

— Що?

Вона зробила ледь помітний кивок у бік кабінету архілектора.

— Він сьогодні злий, як чорт.

Коли двері відчинились, голос Сульта увірвався до приймальні, перетворившись із приглушеного шепоту на справжнісінький крик. Секретар відстрибнув від прочинених дверей так жваво, наче його шмагнули по обличчю.

— Двадцять практиків! — верещав архілектор з-за дверей. — Двадцять! Ми мали би зараз допитувати те стерво, а не сидіти і зализувати рани! Скільки практиків?

— Двадцять, архілек…

— Двадцять! А нехай тобі!

Ґлокта глибоко вдихнув і просунувся крізь двері.

— І скільки з них мертві?

Архілектор швидкими кроками міряв плитяну підлогу свого великого круглого кабінету, розмахуючи при цьому довгими руками. Він був одягнений в усе біле і виглядав, як завжди, бездоганно.

«Хоча, здається, кілька волосин стирчить. Схоже, він дійсно розлютився».

— Скільки?

— Сім, — промимрив очільник Ґойл, скоцюрбившись на кріслі.

— Третина з них! Третина! Скільки поранено?

— Вісім.

— Більшість інших! А скільки проти них було людей?

— Якщо рахувати всіх, то шестеро…

— Невже? — Архілектор гупнув кулаками по столу, нависаючи над зіщуленим очільником. — А я чув, що двоє. Двоє! — заволав він, знову намотуючи кола навкруг столу. — І обидва — дикуни! Двоє, так! Білий з чорною, і чорною була жінка! Жінка! — Він гнівно копнув крісло поряд із Ґойлом, і той хитнувся. — І найгірше, що в цієї ганьби була ціла купа очевидців! Хіба я не казав про обережність? Яка частина слова «обережність» поза твоїм розумінням, Ґойле?

— Але архілекторе, обставини не можна…

— Не можна? — Вереск Сульта повищав на цілу октаву. — Не можна? Як ти смієш казати при мені «не можна», Ґойле? Я просив діяти обережно, а ти влаштував мені криваву різню на пів-Аґріонта та ще й нічого не домігся! Ми виглядаємо, як дурні! Гірш од того — як слабкі дурні! Мої вороги в Закритій Раді вмить обернуть цей фарс на свою користь! Це старе базікало Маровія вже каламутить воду, розпинаючись про свободи, жорсткіше правління і все таке інше! Кляті юристи! Будь їхня воля, ми б і з місця не зрушили! І завдяки твоїм старанням так і буде, Ґойле! Я затримую їх і прошу вибачення, стараюся подати все у найкращому світлі, але гівно є гівно, в якому світлі його не подавай! Ти хоча б уявляєш, якої шкоди наробив? Скільки місяців важкої роботи пустив коту під хвіст?

— Але, архілекторе, хіба вони не поїхали…

— Вони повернуться, кретине! Він не влаштовував увесь цей цирк просто, аби втекти, довбню! Так, вони відбули, ідіоте, але всі відповіді залишилися у них! Хто вони, чого їм треба, хто за ними стоїть! Поїхали? Поїхали? Чорт би тебе побрав, Ґойле!

— Мені дуже шкода, Ваше Преосвященство.

— Ви подивіться: йому шкода!

— Я прошу вашого вибачення.

— Радій, що не просиш вибачення на повільному вогні! — Сульт скривив губи у відразі. — А тепер забирайся з моїх очей!

Зіщулено рушаючи до виходу, Ґойл кинув на Ґлокту погляд, сповнений найглибшої ненависті.

«Прощавайте, очільнику Ґойле, прощавайте. Ніхто не заслуговував на гнів архілектора більше, ніж ви».

Проводжаючи його очима, Ґлокта не зміг стримати ледь помітної посмішки.

— Тебе щось тішить? — мовив Сульт холодним, як лід, голосом, простягаючи свою руку в білій рукавичці, на якій виблискував багровий камінь.

Ґлокта нахилився, щоб поцілувати перстень.

— Звісно ні, Ваше Преосвященство.

— Добре, бо тішитися тобі геть нічим! Ключі? — пирхнув він. — Історії? Рукописи? Який чорт мене напоумив дослухатися до твоєї маячні?

— Ви праві, архілекторе, я прошу вибачення.

Ґлокта скромно опустився на крісло, яке щойно звільнив Ґойл.

— Просить вибачення він, га? Всі просять! Велика мені з того користь! Менше вибачень і більше успіхів — ось що мені треба! А які великі надії я на тебе покладав! Та що поробиш — чим багаті, тим і раді.

«Тобто?»

Але Ґлокта промовчав.

— У нас проблеми. Дуже серйозні проблеми, на Півдні.

— На Півдні, архілекторе?

— Дагоска під загрозою. На півострові збираються війська гурків. Вони вже кількісно переважають наш гарнізон у десять разів, а всі наші сили зосереджені на Півночі. Три Королівські полки залишаються в Адуа, але поки селяни здіймають бунти у половині Міддерланду, перекидати їх не можна. Очільник Давуст надсилав мені щотижневі звіти. Він був моїми очима, Ґлокто, розумієш? Він підозрював, що у місті готується змова. Змова, спрямована на те, щоб здати Дагоску в руки гурків. Три тижні тому листи перестали надходити, а вчора я дізнався, що Давуст зник. Зник! Очільник Інквізиції! Щез, наче корова язиком злизала! Я сліпий, Ґлокто. Я блукаю у темряві у надкритичний час! Мені треба, щоб там був хтось, кому я можу довіряти, розумієш?

Серце Ґлокти гупало.

— Я?

— О, до тебе почало доходити, — висміяв його Сульт. — Ти новий очільник Дагоски.

— Я?

— Щиро вітаю, але вибач, якщо ми відкладемо бенкет до спокійніших часів! Ти, Ґлокто, ти! — Архілектор навис над ним. — Відправляйся у Дагоску і копай. З’ясуй, що сталося з Давустом. Прополи їхній зарослий сад. Викорени всіх невірних. Всіх і кожного. Розпали під ними вогонь! Я хочу знати, що відбувається, навіть якщо тобі доведеться смажити лорд-губернатора, аж доки з нього не поллється сік!

Ґлокта зглитнув слину.

— Смажити лорд-губернатора?

— Тут що, відлуння? — гаркнув Сульт, ще важче нависаючи над ним. — Винюхай гниль і виріж її! Відрубай її! Випали її! Всю, і з кінцями, де би вона не була! Візьмися сам за оборону міста, якщо треба. Ти ж був солдатом! — Він простягнув руку і пустив по столу єдиний аркуш паперу. — Це королівський указ, під яким підписались усі дванадцять членів Закритої Ради. Всі дванадцять. Я вклав у нього власні піт і кров. В межах міста Дагоски ти матимеш необмежену владу.

Ґлокта втупився у документ. Простий аркуш кремового паперу з чорними рядками і великою червоною печаткою.

«Ми, нижчепідписані, надаємо вірному слузі Його Величності очільнику Занду дан Ґлокті нашу цілковиту силу і владу…»

Кілька абзаців акуратного почерку і дві колонки імен внизу. Недбалі плями, розмашисті завитки, майже нерозбірливі карлючки.

«Хофф, Сульт, Маровія, Варуз, Халлек, Бурр, Торлікорм та інші. Значимі імена».

Ґлокта відчув слабкість, взявши документ тремтячими руками. Папір здався важким.

— Не втрачай голови! Ти все