Іван Керницький - Король стрільців

гамуз, сама січка з маківки! Тіло лежить в «анатомії» на Пекарській, тепер, мабуть, відбувається секція трупа. Коли доктори скінчать свою роботу і все виклярується, можна буде зайнятися похоронком. Прикро мені, пані Павлово, сповіщати вам таку новину, але ж служба не дружба, так? Так! Шкода Макса, то нема що казати, хлопець був моровий і свій вар’ят, а якби був не пхався до тієї зателепаної революції, то міг би жити до самої смерти і півкопи дітей наплодити. Атак — пропало! Поминай, як звали.

Під час цього ділового рапорту пана Коґута наша пані господиня перейшла через три фази обмертвіння: насамперед заніміла, потім здеревіла, а накінець чисто скам’яніла на кріселку. Тільки два її органи проявляли ще деякі ознаки активности, а саме: дико вибалушені очі та широко розкритий рот, в якому здригався і мелькав безпорадно кінчик язика, теж поступнево переходячи в стан паралічу.

Мабуть і я, грішний, мусів мати в той час досить дурну міну, бо пан Коґут, ще раз кинувши на нас обоїх бистрим оком шпіцля, спохватився, нарешті, що тут щось не теє…

— Гм, гм! — сказав, подряпавши неголене підборіддя, — то ви, людоньки, відав ще нічого не знаєте про той випадок, так?.. Так!

Пані Евдокія сиділа далі скам’яніла на кріселку, тільки сама її голова автоматично й заперечуюче похитнулась, мовляв — ні, нічого не знаємо.

— О, о! Таке діло! Нічого не знаете про трагічну смерть пана Макса під Сихівським мостом… А то ж як?

Голова пані Евдокії вдруге автоматично заперечила, що ні, та одночасно її очі повернулись в напрямку дверей до т. зв. покою, з-поза яких якраз тоді загриміло розкотисте хропіння на два голоси… На диво чутке вухо поліциста виявилось глухе, як ступа, на ці відголоси з-поза дверей. Пан Коґут був такий збудоражений тим, що це він перший подає нам страшну вістку, що пустився майже бігцем кружляти довкола кухні! Зробив одну рунду, зробив другу і, з надмірного схвилювання — сягнув до кишені по торбинку з американськими горішками!

— О, о! Так стоять справи! То ви нічого не знаєте, що пан Макс забився, так?.. Так! Сталося. Пан Макс їхав вечірнім поїздом до Ходорова чи до Станиславова, того ми ще докладно не знаємо, бо справа, знаходиться в слідстві. Перед Сиховом вискочив чомусь на дах вагона, а в темряві не завважив моста над головою. Трахнув лепетою об склепіння моста і капут! Січка з голови. Тепер лежить в «анатомії» на Пекарській вулиці…

Саме в хвилині, коли пан Базилі Коґут давав ці додаткові пояснення про трагічний випадок під Сихівським мостом, — тихо, безшелесно відчинились двері з покою, і в них, неначе дух батька в першій відслоні «Гамлета», виросла довга та висока, обвинена в біле простирало, постать пана Макса… Не прочунявши як слід після вчорашньої гульні, мій неоцінений пан інструктор, розчухраний, патлатий, з заплющеними повіками, крокував через кухню дещо незбалянсованою ходою, просто до водотягу, хоч і міг ще змінити напрямок та й опинитись, наприклад, у туалеті. Однак у половині дороги стукнувся стегном об край стола, розплющив одно око, і — запримітив на столі свої штани та черевики, що пропали йому на «шкарпах»…

З надлюдським зусиллям отворив ще й друге око, для товариства першому, і тоді, з немалим зчудуванням, побачив перед собою когось, хто абсолютно нагадував йому поліційного аґента Коґута!

Міцно потряс головою і протер очі:

— О, це ви справді, пане інспекторе?.. Та невже?.. Добридень. Що, знайшлися мої речі? Дуже вам дякую, що особисто принесли. От, що значить «спренжиста» польська поліція… Просто аж дивно, що ви так швидко спіймали злодія.

Кинувши ще декілька похвал на адресу львівської поліції, мій неоцінений пан інструктор схилив буйну голову під водотяг і пустив на неї, просто з крану, струм холодної води.

— Ой, Боже, — застогнав, — як то чоловік мучиться на цьому світі! Ну, і защо?

Що діялось під час тієї короткої сцени з поліційним аґентом Коґутом — неможливо описати в кількох лінійках, а на довшу диґресію, на цілу психологічну студію, в нас, за пляном оповідання, немає ні часу, ні місця. Одне можу сказати, що таку ідіотичну міну, яку мав у тому моменті пан Коґут, я бачив за коротке своє життя тільки раз, і то не в житті, а в театрі, на сцені Сокола III-го: в комедії «Сватання на Гончарівці», у бідного Стецька, коли дівчина піднесла йому гарбуза…

Ну, та дурна міна у Стецька — це нормальна річ, це, сказати б, невід’ємний атрибут його особовости. Та от, поліцай з дурною і перестрашеною міною — це вже з’явище капітальне!

Тоді ж, саме, дістав стовідсоткове підтвердження віддавна курсуючий по Богданівці здогад, що пан Базилі Коґут є сином нашого дяка з-під Ходорова: побачивши пана Макса, закутаного в біле простирало, представник публічної безпеки побілів, як вищезгадане простирало, пустив з рук торбинку, перехристився по-нашому, по греко-католицьки, і прошептав:

— Свят! Свят єси, Господи!

Більш-менш у тому самому часі наступила в кухні ще одна важлива подія: дорога наша господиня, пані Евдокія, примкнула врешті досі відкритого рота, зірвалась з кріселка і кинулась рятувати з-під залізка мою сорочку, яка вже тліла і смерділа на цілу кам’яницю. А поліційний аґент Коґут, як той Тома невірний, підійшов обережно з-заду до пана Макса, штуркнув його парасолькою в крижі і спитав надламаним, слабим голосом:

— Пане Максю, це дійсно ви?

— У своїй власній мізерній особі.

— А бодай вас шляк трафив, так? Так!

Пан Коґут вщент розторощений цим відкриттям, упав без душі на те саме кріселко, з якого щойно підвелася, воскресши до активного життя, дорога пані Евдокія.

— Ну, або що? — поставив формальне запитання мій неоцінений пан інструктор,