Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

— Eu 2 bd?

— Це мої позивні…

Німець схвильовано провів долонею по чолу. Потім схопив олівець.

— Ви знаєте це? — і він написав великими літерами на аркуші паперу:

LMRWWAT.

— Так це ви?! — Микола схопив його за руку. Очі юнака сяяли. Дівчата заплескали в долоні: відразу все стало зрозумілим.

Наталя навстіж розчинила двері і вибігла в їдальню з криком:

— Це він! Костянтине Олександровичу, це наш німець! Той самий!

…І ось уже вони сидять за столом, над яким немало попрацювали тітка Паша з Наталею та Ганною, за бокалами ароматної імеретинської «Ізабелли», привезеної наркомом. Він жвавий, веселий, видно, що він, справді, відпочиває душею серед нових друзів, які припали йому до серця.

Пильно вдивляється він в обличчя Ганни.

— Ось заради кого я головним чином приїхав… Лазар воскреслий! Адже це справжнісіньке чудо! Ви відчуваєте?

— Не так відчуваю, як розумію, — посміхається Ганна.

— Виходить, ніяких наслідків?

— Професор запевняє, — серйозним тоном повідомляє Микола, — що смерть взагалі трохи… «підбадьорює» людину.

Нарком сміється.

— Виходить, так воно і є. Повинні вірити: він — чудотворець, він знає.

Поступово розмова стала спокійнішою, стриманішою. Нарком непомітно спрямовує її в потрібне русло. Обережними питаннями він змушує Ганну вперше так жваво й докладно розповісти про власну загибель. Микола і Наталя з хвилюванням пригадували і час від часу доповнювали та виправляли одне одного, тільки тепер вони зрозуміли деякі подробиці того страшного вечора й ночі на Уфі; Ридан захопився на кілька хвилин своїми ідеями про владу людини над власним організмом і розкривав таємниці «воскресіння» дочки, нікому ще не розказані…

І от, уже не бачачи, не відчуваючи ні своїх напружених поз, ні судорожно стиснених рук, вони слухали одне одного, ніби стежили за самими собою на кадрах фільму, що вперше відтворював життя без помилок, без перекручень,

Ганс Ріккерт сидів між Ганною і Риданом. Вони, як уміли, тихенько передавали йому зміст розповідей. Тепер черга дійшла до Ганса.

У нього був свій, особливий стиль розповіді: факти, лаконічні, стримані повідомлення, немов вирізані з газетних заміток. Після жвавих, яскраво забарвлених особистими настроями, переживаннями розповідей риданівців його мова здалася спочатку сухою, нуднуватою.

Але вже за кілька хвилин стало ясно, що це тільки манера оповідача: факти пов’язувались, породжували все більш оживаючі образи людей — Гросса, Мюленберга, націстів, самого Ганса; наче між рядками зростав і вже психологічно забарвлювався в кольори трагедії зміст таємничого «мюнхенського вибуху».

Тепер риданівці довідались, нарешті, як у голові ось цього молодого робітника виник одчайдушний план зв’язку по радіо з невідомим, лише «відчутим» і вгаданим радянським другом, як народилися ці дивні літери — LMRWWAT, що відіграли таку велику роль у всіх подіях їхнього життя за останні роки.

І справді! Адже коли б Ганс не придумав цього «ключа» і не передав його Миколі, можливо, Ридан не одержав би «Генератора чудес». А тоді не було б ні риданівських наукових перемог, ні злочину Віклінга, ні його викриття, ні загибелі і врятування Ганни. Нічого не було б!

— Розкажіть ще, як ви пробралися до нас, у Союз, — підказав нарком.

Ганс розповідає, Ганна перекладає…

Минуло майже два місяці з того моменту, коли, сидячи за столом у кают-компанії «Ервалли», він зрозумів, що провалився, загинув, отруєний і, втрачаючи свідомість, схилив голову, щоб, не підвести її вже ніколи.

Потім він підвів голову, пересвідчився, що живий, здоровий і врятований друзями.

Ніхто не пояснив йому, що тут сталося: це була державна таємниця. Але допитливий розум його не міг заспокоїтись; деякі спостереження, зроблені відразу ж після повернення свідомості, переконували його, що це був сон, що всі, хто перебував тоді на «Ерваллі», піддалися йому, що сон цей викликаний був штучно на відстані і, виходить, мав на меті захоплення шпигунського судна радянськими прикордонниками. Але як саме та чим можна усипляти людей на відстані?!

Прийшовши сьогодні сюди, він упізнав у професорові того, хто був тоді серед друзів. А тепер із прослуханих щойно розповідей він збагнув, що існує генератор випромінювань, який діє на мозок; створений він цими чудовими радянськими вченими, що перемогли навіть смерть.

Ридан тепер пригадав, де він бачив це обличчя, ці глибоко посаджені очі. І пригадав фразу, сказану там майором: «Ви врятували життя цьому хорошому хлопцеві…» Тепер про це дізнався і Микола, який сидів тоді на маяку…

Ганс Ріккерт, скінчивши свою розповідь, підвівся, повернувся до Ридана та Миколи, який сидів за ним, і сказав:

— Я розумію, що ваш апарат, який викликає сон, велика таємниця Радянської держави. Я догадався про його існування із сьогоднішніх розмов. Але прошу вас не тривожитись. Повірте, що жодна людина ніколи ні про що не дізнається від мене. А тепер дозвольте від усього серця, — він приклав руку до грудей, — подякувати вам. Коли б не ви, я не зміг би виконати того, що вважав за свій обов’язок. І мене можна було б знайти зараз де-небудь на дні Балтійського моря… з тягарем на ногах. А життя… все-таки дуже хороша річ!

— Дозвольте… — немов насилу осягаючи думку, яка зненацька вразила його, сказав Микола, звертаючись до Ганса. — Два місяці тому ви вже були в нас і передали властям те, що заповідав вам товариш Мюленберг. А знаєте, що сталося через… два тижні після того, коли ми були вже на Уфі? Ми одержали від вас радіограму з текстом опису винаходу Гросса! Навіщо це? І звідки ви передавали?

Ганс замислився.

— Ви одержали весь текст розрахунків Гросса? — спитав він.

— Ні. Тільки початок. Потім передачу заглушили.

— Як добре, що ви мені