Вилки Коллінз - Жінка у білому

тяжко лишатися в Старому Велмінгамі після чоловікової смерті — все довкола там так перемінилося, аж моторошно було.

— І пристала місіс Катерік на вашу пропозицію?

— Ні, сер. З Камберленду вона повернулася ще лихіша, ще лютіша, ніж була. Люди гомоніли, буцімто перш ніж поїхати, вона мусила відпрошуватись у сера Персіваля. Буцімто вона поїхала не так для того, щоб доглянути вмирущу сестру, як щоб поживитися її спадком, а насправді грошей тих ледве на похорон вистачило. Може, через це вона й озлобилася, тільки так чи так, а вона й слухати не схотіла, щоб я забрала дитину з собою. От ніби її дуже тішило те, що, розлучаючи нас із Анною, вона завдає обом нам болю. Я тільки залишила Анні свою адресу і потайки шепнула їй, що, коли її спіткає біда, хай приїжджає до мене в Лондон. Ото і все, що я могла вдіяти. Та проминуло стільки літ, поки вона здобула волю й приїхала до мене. Відтоді я не бачила її до тієї самої ночі, коли вона, сердешна, втекла з божевільні.

— Чи знаєте ви, місіс Клементс, за що сер Персіваль Глайд ув'язнив її там?

— Про це я знаю тільки з Анниних слів. А вона, бідолашка, ніколи нічого до пуття не могла розповісти. Казала вона, нібито її мати зберігає якусь таємницю сера Персіваля. Мене вже давно не було в Гемпшірі, коли місіс Катерік якось бовкнула Анні про ту таємницю, а коли сер Персіваль про це довідався, то й запроторив Анну до божевільні. Але скільки я питала її, вона не могла сказати, що це за таємниця. Тільки говорила, що її мати, як захоче, то може занапастити сера Персіваля. Може, місіс Катерік оце стільки їй і сказала, не більше. Я майже певна, що коли б Анна справді знала якусь таємницю, я б почула від неї всю правду. їй тільки ввижалося, ніби вона щось знає, і вона вірила в це, а насправді нічогісінько не знала, сердешна.

Мені самому не раз спадало таке на думку. Я вже казав Меріан про свої сумніви щодо того, чи дійсно Лора була на порозі якогось важливого відкриття, коли граф Фоско Урвав її розмову з Анною Катерік в альтанці. Це було так схоже на химери її притемненого розуму: на підставі невиразної підозри, збудженої натяками, що їх необачно висловила Аннина мати в її присутності, вона собі надумала, що знає саму таємницю сера Персіваля. Нечисте сумління сера Персіваля неминуче повинне було підказати йому помилкову думку, нібито Анна почула всю правду від матері, а згодом у його мозку так само загніздилась безпідставна впевненість, що Анна розповіла все те його дружині.

Час плинув — уже й ранок минав. Навряд чи, коли б я посидів довше, місіс Клементс могла ще щось розказати потрібне для мене. Тепер я знав необхідні мені подробиці життя місіс Катерік і дійшов певних висновків, цілком несподіваних і надзвичайно помічних для мене, які мали спрямувати мене в правильному напрямку. Я підвівся, щоб попрощатись і подякувати місіс Клементс за дружнє ставлення й за те, що вона так охоче поділилася зі мною своїми спогадами.

— Боюсь, що я здався вам надто допитливим, — сказав я. — Просто засипав вас запитаннями — хтось інший і не став би на все те відповідати.

— Я завжди рада, сер, поділитися з вами всім, що знаю, — відповіла місіс Клементс. Вона змовкла й сумно подивилася на мене. — Але мені так хочеться, — мовила бідолашна жінка, — щоб ви трохи більше розповіли мені про Анну, сер. Я як глянула на вас, коли ви увійшли, так і подумала, що ви маєте що розказати. Ви не можете собі уявити, як тяжко не знати навіть, жива вона чи померла. Мені було б легше, коли б я знала напевне, що з нею. Ви сказали, що не сподіваєтесь побачити її живою. То, може, ви знаєте, сер, може, ви справді знаєте, що Богові завгодно було взяти її до себе?

Я не міг устояти перед цим благанням — жорстоко було б і підло з мого боку не сказати їй правди.

— Боюсь, що це саме так, — лагідно відповів я. — Я певен, що її злигодні на цій землі вже скінчилися.

Бідолашна жінка впала на стілець і закрила обличчя руками.

— О сер, — мовила вона тихо, — звідкіля ви це знаєте? Хто вам сказав?

— Ніхто не сказав мені, місіс Клементс. Але я маю підстави бути певним цього, підстави, про які я обіцяю розповісти вам, як тільки зможу. Я певен, що в останні свої хвилини вона не була покинута напризволяще; певен, що серцева недуга, від якої вона так страждала, була істинною причиною її смерті. Скоро я вам розповім усе, що знаю про її смерть. Її поховали на тихому сільському цвинтарі, в гарному, затишному куточку, який і ви самі могли б вибрати для неї.

— Померла! — сказала місіс Клементс. — Вона, така молода, померла, а я дожила, щоб це почути! Я шила їй перші платтячка, вчила її ходити. Слово «мама» вона вперше сказала мені, і нині її немає, а я живу!.. Ви сказали, сер, — мовила бідна жінка, приймаючи хустку від очей і зводячи на мене заплакані очі, — ви начебто сказали, що поховали її пристойно? Чи ж був похорон такий, який би я зробила для неї сама, мов для рідної своєї дочки?

Я запевнив її, що похорон був саме такий. Здавалося, вона навіть запишалася чогось від моїх слів — вони її втішили краще за будь-які красномовні співчуття.

— Серце моє порвалося б, — мовила вона простодушно, — коли б Анну поховали не так, як годиться... Але звідкіля ви це знаєте, сер? Хто розказав вам?

Я знов попросив її зачекати, поки я зможу відверто все їй розповісти.

— Ви мене ще побачите, — сказав я. — Я хочу попросити вас про одну послугу — перегодом, за день-два, коли ви трохи заспокоїтеся.

— Нічого не відкладайте, сер, через мене, якщо я чимось можу бути корисна, — заперечила місіс Клементс. — Ви не зважайте на мої сльози. Якщо ви хочете сказати мені що-небудь, сер, то говоріть зараз.

— Просто у мене до вас є невеличке прохання наостанок. Чи не могли б ви дати мені велмінгамську адресу місіс Катерік?

Моє прохання так вразило місіс Клементс, що на мить вона, здавалось, забула навіть про своє горе. Сльози перестали текти по її щоках, і вона