Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

Скільки нас стане — стільки й буде. Не стане сто тисяч — буде стільки, скільки схочу! Вже я по полках обіслав, аби коней годували і в дорогу готові були — без возів і без армати, бо знайду те все, як знайшов під Пилявцями! Хто б з козаків один хоч узяв віз на війну, скажу йому голову стяти, не візьму й сам з собою нічого, хіба що юки та сакви. Ви мені пером перекреслювати все будете, а я шаблею з вами розправлюся. Ото й уся комісія ваша! А на сьогодні кінець мовам, бо ще маю бути в гостині в мого товариша сердечного, генерального обозного Чарноти!

При сих словах гостро глянув я на Киселя, та в його очах драглистих, як холодець, хоч би тобі що здригнулося. Ну, то й гаразд!

Мав Кисіль нахабство аж таке, що другого дня, ще я й не прокинувся як слід після вчорашнього, прислав до мене брата свого Миколая й князя Четвертинського, і ті стали просити визначити час для розмов з комісарами. А щойно перед цим прискочили до мене гінці з вістю, що на Поділлі якийсь Стрижевський захопив Бар, стривожив цілу Україну й до війни побудив. Фурія мною опанувала, не міг і бачити цих панків перед очима. Сказав їм: «Завтра буде справа і розправа, бо тепер я п’яний од вістей і семиградського посла відправляю! Скажу коротко: з тої комісії нічого не буде — тепер війна, війна мусить бути, яку ви ж і починаєте знову! Хотів вернути вам невільників ваших — тепер шкода о тім і говорити! Бог мені то дав. Пущу їх, коли вже жодної зачіпки на війну не буде з вашого боку. В моїм Поділлі кров християнська ллється. Я вже казав туди полки мої рушити і живцем усіх винуватців шляхетських до мене привести. В тих трьох або чотирьох неділях виверну вас догори ногами і потопчу так, що будете пщ моїми стопами, а на останок вас цареві турецькому в неволю віддам! Король королем нехай буде, таким, щоб і карав, і стинав шляхту, дуків і князів — аби мав волю: згрішить князь — урізати йому шию, згрішить козак — те саме вчинити. А не схоче король вільним королем бути — як ся йому видить. Скажіть те панові воєводі брацлавському і панам комісарам: грозять мені, ніби Ян Казимир наймає проти козаків велике військо у шведів, — і ті мої будуть. А хоч би не були, хоч би їх було п’ятсот і шістсот тисяч — не зможуть руської і запорозької моці. Правда те, що я лихий, малий чоловік, але мені то Бог дав, що я єсмь єдиновладцем і самодержцем українським! Ідіть же з тим! Завтра справа і одправа!»

Пахло знов війною, і що мені пишні комісарські орації!

Кисіль все ж затягнув мене на обід до себе, лякав мене зрадливістю хана кримського й султанських візирів, вмовляв: нехай хлопи орють, а козаки воюють, повстання наше звав затемненням, яке позбавило нас отецького, кров’ю й потом придбаного світла, скаржився, що втратив за Дніпром на сто тисяч доходу, говорив до сліз, та мене не розжалобив.

— Що ж, пане сенаторе, — сказав я йому, — хочеш, аби відійшов На Запорожу, сів там склавши руки й придивлявся, як шляхта вертається до своїх добр? Усі пани, а хто ж буде свиней пасти? Гадаєш, що перемоги мої були короткочасні й без значення? Гай — гай! Коли Ілля воскресив сина сарептської вдови, а пророк Єлисей сина самаритянки, а Господь наш — Лазаря і сина наїнської вдови, то чудо було не тимчасове, а тривале. Чом же вважаєте, ніби наше козацьке чудо протриває лиш кілька місяців, та й годі?! Закріпимо його на віки цілі! А для цього не маємо слухняно нахиляти шию знов до панського ярма, піддаючись лінощам духу й тіла, а будемо змагатися далі, битися, гризтися зубами, коли треба! Саллюстій у своїй книзі про Югуртинські війни казав, що ніхто не був уписаний у книги вічного безсмертя за лінощі, і ні один отець, дбаючи про нащадків своїх, не побажав би їм неробства, бо й що може бути згубнішого для чоловіка? Так Ісав втратив первородство, побажавши скористатися готовою їжею, аніж добути її трудом, і не Сціпіон, а Капуя, відчинивши без бою брами свої, поклала край перемогам Ганнібала. Хочеш, пане Адаме, щоб у наших шоломах боягузлива квочка, не остерігаючись, мостила собі гніздо, аби мечі наші перековувалися на орала, шаблі — на серпи, а вціліла зброя покривалася іржею? Як то казано колись: ат трістіа дурі мілітіс ін тенебріс оккупат арма сітус — сумно в пітьмі з’їдає іржа риштунки загартованого в битвах воїна, — цього би ви хотіли від мене? Шкода говорити! Не тільки взяв під оборонну руку сю землю, а ще й виб’ю з панської неволі український народ увесь. Поможе мені в тім чернь уся — по Люблін і по Краків, котра не відступає нам, і я не відступлю її, бо то права рука наша: аби ви, знісши хлопів, і на козаків не вдарили. Перше, повторюю, ми за свої шкоди і кривди воювали, тепер будемо воювати за нашу православну віру. Буду мати двісті, триста тисяч своїх, орду всю при тім, ногайців Тугай — бея. На Саврані мій брат, моя душа, єдиний сокіл на світі! Готов все вчинити зараз, що я схочу. Вічна наша козацька приязнь, і світ її не розірве! Стану по Львів, по Холм і Галич, скажу шляхті: сидіть там і мовчіть, Панове! А як будуть ще й там брикати, знайду їх і там! Не я починаю нову війну — ви починаєте! Повертайтеся до короля й до сенату, відпишу королеві про те, що діється, хай знає, що криваві жалі наші до того вже нас приводять, що намірилися ми шукати чужих панів і кривавою війною вибиватися з неволі.

Від’їздили комісари вже не урочисто й без проводів пишних, а під гуки й глузи козацькі, і то ще й гаразд, що бито їх самими словами, а не чимось тяжчим. Поки й вибралися з Переяслава, оточував їх повсюди люд, жбурляв услід слова тяжкі й немилосердні:

— Як приїхали, так і поїхали!

— Не втнули пани шилом борщу!

— Бач, скільки їх понабігало!

— Воно й не чудно, що кінь здох, та хто псам дав знати?

— Кажуть, гетьманові нашому хотіли шию нахилити?

— Ти ба! Влізло в чужу солому, та ще й шелестить!

А я пішов до отця Федора