Стівен Кінг - Доктор Сон

її губ підвернулись вгору в маленькій скупій усмішці. — Тебе ж не обдуриш, куди мені? Я тільки разок ковтнула, просто щоб скуштувати, яке воно на смак. Що воно за таке велике діло. Гадаю, вона унюхала це в моєму віддиху, коли я повернулась додому. А вгадай, що? Нема там ніякого великого діла. Смак просто жахливий.

Ден на це не відповів. Якби він їй сказав, що, коли сам скуштував уперше, смак і йому здався жахливим, вона б відмела це, як пусте бла-бла-бла дорослих. Моралізаторством не вбережеш дітей від дорослішання. І не навчиш їх, як його творити.

— Я справді побила ті тарілки ненавмисне, — промовила вона зніченим голосом. — Це сталося випадково, як я їй вже пояснювала. Я тоді просто так оскаженіла.

— У тебе воно спадкове.

Що йому пригадалося, це як Абра стояла над Розою Циліндр, коли та зациклювалася. «Це боляче? — запитала Абра в помираючого створіння, що виглядало як жінка (тобто, якщо не брати до уваги той один жахливий зуб). — Сподіваюся, що так. Я сподіваюся, що це дуже боляче».

— Ти збираєшся читати мені нотації? — мовила Абра з насмішкуватою зневагою. — Я знаю, вона саме цього й хоче.

— Я не читач нотацій, але міг би розповісти тобі одну історію, яку мені розповідала моя мати. Вона про твого прапрадіда з боку Джека Торренса. Ти хочеш її почути?

Абра здвигнула плечима. «Давай уже, розказуй, та й по всьому», — означало те здвигання.

— Дон Торренс був не санітаром, як я, але близько до того. Він був медбратом. Він під кінець життя ходив з палицею, бо в автомобільній аварії йому понівечило ногу. І от одного вечора, за столом, він використав ту палицю проти власної дружини. Без причини; просто так почав дубасити. Він перебив їй ніс і розбив до крові голову. Коли вона впала зі свого стільця на підлогу, він підвівся і вже як слід почав її обробляти. Судячи з того, що розповідав мій батько моїй мамі, він би забив її на смерть, якби Бретт з Майком — мої дядьки — його не відтягнули. Коли приїхав лікар, твій прапрадід стояв на колінах зі своїм власним невеличким медичним комплектом, намагаючись зробити, що міг. Він сказав, що вона впала зі сходів. Прабабця — твоя Момо, якої ти ніколи не знала, Абро, — його підтримала, підтвердивши це. Так само і діти.

— Чому? — видихнула пошепки вона.

— Бо вони були налякані. Пізніше, коли Дон давно вже був мертвим, твій дід зламав мені руку. Потім, в «Оверлуку», який стояв на тому місці, де сьогодні стоїть «Дах Світу», твій дід мало не до смерті побив мою матір. Він скористався молотком для роука замість палиці, але в основі традиція та сама.

— Я втямила.

— Через багато років в одному барі у Сейнт-Пітерсбергу[408]…

— Стоп! Я ж уже сказала, що втямила!

Вона тремтіла.

— …я до непритомності побив людину більярдним києм тільки тому, що той чоловік розсміявся, коли я кіксонув. Після того син Джека й онук Дона в оранжевому комбінезоні тридцять днів збирав сміття вздовж 41-го шосе.

Вона відвернулася, почала плакати.

— Дякую, дядьку Ден. Дякую за те, що зіпсував мені…

Картинка заповнила йому голову, моментально затуливши собою річку: обгорілий, весь у диму, святковий пиріг. За інших обставин такий образ здався б забавним. Не зараз.

Він лагідно взяв її за плечі й розвернув знову до себе.

— Тут нема чого втямлювати. Тут нема прихованих сенсів. Це просто наша сімейна історія. Кажучи словами безсмертного Елвіса Преслі: «Це твоя дитина, ти і колисай її»[409].

— Я не розумію.

— Колись, можливо, ти писатимеш поезію, як Кончетта. Або зіштовхуватимеш когось з високого місця силою власної думки.

— Та я ніколи… але ж Роза на це заслужила, — Абра повернулася до нього своїм заплаканим обличчям.

— Тут нема заперечень.

— То чому ж мені все те знову й знову сниться? Чому мені так хочеться, щоб я могла повернути все інакше і того не робити? Вона б нас тоді повбивала, то чому мені хочеться забрати тоді зроблене назад?

— То ти вбивство хотіла б забрати назад чи задоволення від убивства?

Абра похнюпилась. Дену хотілося її обняти, але він не став цього робити.

— Ані нотацій, ані моралі. Просто кров озивається до крові. Безумні прагнення проникливих людей[410]. А з тобою це трапилося в час, коли ти цілком прониклива. Для тебе це важко. Я знаю. Це важко для будь-кого, але в більшості підлітків нема твоїх здібностей. Твоєї зброї.

— Що я мушу робити? Що я можу зробити? Інколи я така сердита… не тільки на неї, але й на вчителів… на дітей у школі, які думають, що вони такі круті засранці… на тих, що сміються, якщо в тебе невдачі в спорті, або наділа не той одяг і все таке…

Ден згадав пораду, яку йому колись дав Кейсі Кінгслі.

— Іди на звалище.

— Га? — вирячилася вона на нього.

Він послав їй картинку: Абра, користуючись своїми неймовірними талантами, — вони все ще не сягнули піку, неймовірно, але правда — перекидає холодильники, змушує вибухати старі телевізори, підкидає в повітря пральні машини. Наполохані ворони злітають зграями.

Тепер вона вже не витріщалася на нього, вона хихотіла.

— Це допоможе?

— Краще, ніж бити материні тарілки.

Вона нахилила голову і зміряла його жартівливим поглядом. Вони були знову друзями, і це було добре.

— Але ті тарілки були о-гид-ни-ми.

— То спробуєш так робити?

— Так.

І, судячи з її виразу, їй уже кортіло.

— І ще одна річ.

Вона посерйознішала, чекала.

— Ти не мусиш перед кимсь улягатися.

— Це ж добре, хіба не так?

— Так. Просто пам’ятай, яким небезпечним може бути твій гнів. Тримай його…

У нього задзвонив телефон.

— Краще тобі відповісти.

Він звів вгору брови:

— Ти знаєш, хто телефонує?

— Ні, але я гадаю, це важливо.

Він дістав з кишені мобільний і прочитав напис у віконці: РІВІНГТОН ХАУС.

— Алло?

— Денні, це Клодет Альбертсон. Ти можеш приїхати?

Він перебіг подумки той список гостей хоспісу, що зараз мався на його чорній дошці.

— Аманда Рікер? Чи Джеф Келлоґ?

Виявилося, що ніхто з цих двох.

— Якщо ти можеш приїхати, краще зроби це зараз же, — сказала Клодет.