Елізабет Костова - Історик

Стойчев збентежено знизав плечима.

— Це єдиний проект, який я не закінчив. Але навіть тоді я продовжив би, якби не це, — він повільно перегорнув другу сторінку книги. — Це, — повторив він, і там, на сторінці, ми побачили єдине слово, написане гарним, архаїчним почерком, стародавнім, густим чорнилом.

На той час я знав уже досить букв кирилиці, щоб розгадати цю загадку, хоча перша буква збила мене на мить з пантелику. Хелен прочитала пошепки:

— «СТОЙЧЕВ». О, ви знайшли власне ім’я в ній. Який жах!

— Так, моє ім’я, явно видно, що почерк і чорнило середньовічні. Я завжди шкодував, що злякався цього дослідження, але я був дуже настрашений. Я подумав, що зі мною може щось трапитися, як те, що сталося з вашим батьком, мадам.

— У вас були підстави боятися, — сказав я старому вченому. — Але ми сподіваємось, що для професора Россі ще не все втрачено.

Стойчев випростався на стільці.

— Так, якщо ми знайдемо Светі Георгі. Спочатку нам треба поїхати в Ріль і подивитися на інші листи брата Кирила. Як я вже й говорив, я ніколи раніше не пов’язував їх із «Хронікою Захарія». У мене тут немає копій, а керівництво Рільського монастиря не дозволило опублікувати їх, хоча кілька істориків, включаючи мене, мають дозвіл. У Рілі є ще одна людина, з якою я хотів би вас познайомити. Але, можливо, і він не зможе допомогти.

У Стойчева був такий вигляд, ніби він хотів нам щось ще сказати, але тієї миті ми почули квапливі впевнені кроки по сходах. Професор спробував підвестися, а потім благально подивився на мене. Я схопив Книгу Дракона, зник з нею в сусідній кімнаті й сховав її якнайдалі, за коробки. Приєднався до Хелен і Стойчева я саме тоді, коли Ранов відчинив двері бібліотеки.

— Ага, — сказав він, — конференція істориків! Ви пропускаєте власне свято, професоре.

Він почав безцеремонно ритися в книгах і паперах на столі і нарешті вихопив старий журнал, з якого Стойчев читав нам частину «Хроніки Захарія».

— Це предмет вашого інтересу? — він ледве не посміхнувся нам. — Можливо, мені теж це треба прочитати для розширення світогляду. Я небагато знаю про середньовічну Болгарію. А ваша чарівна племінниця не настільки зацікавлена в мені, як я думав. Я запросив її в один із найкрасивіших куточків вашого саду, а вона досить рішуче відмовилася.

Стойчев почервонів від гніву, здавалося, він був готовий от-от спалахнути, але, на мій подив, Хелен урятувала його:

— Тримайте ваші брудні чиновницькі лапи якнайдалі від цієї дівчини, — сказала вона, дивлячись Ранову просто в очі. — Ви тут для того, щоб докучати нам, а не їй.

Я торкнувся її руки, застерігаючи від люті цього чоловіка. Нам зовсім ні до чого політичний скандал. Але вони з Рановим просто обмінялися довгими оцінюючими поглядами і відвернулися одне від одного.

Стойчев отямився.

— Дослідженню наших гостей дуже допомогло б, якби ви змогли організувати їм поїздку в Ріль, — спокійно сказав він Ранову. — Я б теж хотів поїхати разом із ними, для мене було б честю показати їм Рільську бібліотеку особисто.

— Ріль? — Ранов зважив на руці журнал. — Дуже добре. Це буде наша наступна екскурсія. Це можна буде влаштувати післязавтра. Я надішлю вам повідомлення, професоре, і скажу, коли ви зможете зустрітися там з нами.

— А ми б не могли поїхати завтра? — я намагався говорити якомога спокійніше.

— Ви так поспішаєте? — Ранов звів брови. — Потрібен час, аби виконати таке бажання.

Стойчев кивнув.

— Ми будемо терпляче чекати, а професори до поїздки можуть насолоджуватися краєвидами Софії. А тепер, друзі мої, ось що: це був дуже приємний обмін думками, але Кирило й Мефодій не заперечували б, якби ми ще й поїли, випили і веселилися. Ходімо, міс Россі, — він простягнув свою слабку руку Хелен, яка допомогла йому підвестися. — Дайте мені вашу руку, і ми підемо святкувати день тих, хто вчить і хто навчається.

Решта гостей почала збиратися в альтанці, і ми невдовзі зрозуміли чому: троє молодих людей витягли із сумок свої інструменти й улаштувалися біля столів. Худорлявий хлопчик із кучмою темного волосся на голові тиснув на чорно-білі клавіші акордеона, другий грав на кларнеті. Вони зіграли кілька нот, поки третій діставав великий шкіряний барабан і довгі палички з м’якими подушечками на кінці. Вони розсілися на трьох стільцях, що стояли поруч, і, посміхнувшись одне одному, зіграли акорд чи два, сідаючи зручніше. Кларнетист зняв піджак.

Потім, обмінявшись поглядами, почали. Невідомо звідки виникла жива, найчудовіша музика, яку я будь-коли чув. Стойчев посміхався зі свого «трону» перед залишками смаженого ягняти, а Хелен, що сиділа поруч зі мною, стисла мою руку. Це була така мелодія, що здіймалася в повітря, наче циклон, потім стрибала в незнайомому для мене ритмі, але такому, перед яким неможливо встояти. Акордеон то розгортався, то згортався, і ноти вилітали з-під пальців музиканта. Я був уражений швидкістю й енергією, з якою вони всі грали. Звук викликав радісні крики й схвалення.

За кілька хвилин дехто із слухачів підхопився, беручи одне одного за пояс, і почався танець, такий жвавий, якою була й сама мелодія. Їхні добре начищені черевики підстрибували на траві. Незабаром до них приєдналися жінки у строгих сукнях, які танцювали, тримаючи спину рівно, а ногами виписуючи кренделі Обличчя танцюристів сяяли, вони посміхалися, ніби нічого не могли із цим вдіяти, і обличчя музикантів сяяли у відповідь. Чоловік у першому ряду дістав білий носовичок, підняв його високо, і люди закружляли довкола нього. У Хелен загорілися очі, і вона постукувала долонею по столу, наче не могла всидіти на місці. Музиканти грали, а всі інші раділи, піднімали келихи й пили, а танцюристи й не думали зупинятись. Нарешті музика закінчилася і танок розпався. Танцюристи витирали піт і голосно сміялися. Чоловіки повернулися до своїх склянок, а жінки почали діставати носовички та поправляли зачіски.

Потім акордеоніст знову заграв, але цього разу повільну смутну мелодію, затягуючи ноти. Він закинув свою кошлату голову й заспівав. Насправді це була наполовину пісня, наполовину плач — мелодія баритона було такою сумною, що наверталися сльози від журби. Я відчував, як стискується моє серце, згадуючи всі життєві втрати.

— Про що він співає? — запитав я Стойчева, щоб приховати свої емоції.

— Це стара пісня, дуже стара — думаю, їй приблизно триста чи чотириста років. У ній розповідається про гарну болгарську дівчину, за якою женуться турецькі загарбники. Вони хочуть віддати її в гарем місцевого паші, і вона тікає. Вона забігає на високу скелю біля свого села, а переслідувачі