Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

якому закликала її не слухати наклепників, що дурили мене з гонорарами, і долучила розрахунки, скільки вони мені залишилися винні.

Айбіка принишкла. Але одну з її фраз я все ж таки процитую: «Кожен чеченець від народження — поет, артист і танцюрист! Ти нам тут не потрібна!»

Не встигла я відійти від цього, як літній Ґапур в «Известиях» розповів, що в них у редакції одна з працівниць (подруга Цариці), Морґана, поширює про мене брудні плітки: «Поліна вийшла заміж у 13 років за бойовика та народила йому двох дітей». Це при тому, що я ще ні з ким не зустрічаюсь і няньчу чужих дітей!

Я влаштувала брехусі скандал. Морґана — худорлява чеченка. Саме ця особа допомагає Цариці правити мої статті. Вона пояснила, що особисто «прочитала» цю інформацію в газеті! Це ж як треба напитись або накуритись, щоб таке «побачити». Якою ж треба бути ханжею та брехухою! Причому довести я їй так нічого й не змогла. Вона залишилася «при своїй думці».

P. S. Була в лікаря-кардіолога, серце не хоче працювати.

Сходили з Заретою до Будинку уряду. Влада обіцяє допомогу бідним. Але поки що, крім обіцянок, ми нічого не одержували.

По телевізору бачила програму за участі Ахмата Кадирова «Свобода слова». Уперше він викликав повагу, бо все, що він говорив про нещастя мирних жителів, — правда.

25.02.

Учора була бурхлива бесіда з бухгалтеркою в «Молодості». Вона підкралася до мене й зі сльозами почала голосити:

— Так як ти посміла?! Як ти могла? Звідки в тебе мої кошториси? Ти що, слідчий?! Ти навіщо їх скопіювала й відіслала до міністерства?!

— А ви не знали? — відповіла я. — Кожен хороший журналіст — ще й слідчий! Кошториси я ваші не крала, ви мені їх самі віддали.

— Як?!

— Так. Ви мені давали папір для статей. Але економили. Не давали чистий папір. Давали вже відпрацьований папір, із редакції. Я уважно читала, що на звороті, і, коли зрозуміла, що ці хитрі кошториси приховуть у собі розкрадання мого гонорару, зробила багато копій. Зрозуміло? Якби я віднесла їх у прокуратуру, завели б карну справу!

Спершу бухгалтерка, порожевівши від злості, відмовлялась у таке вірити. Але потім згадала і, схопившись за голову, побігла від мене геть коридором. Тепер вони дружно думають, як мене згубити. А я купила диктофон і всі їхні погрози записую.

Газетка Алана — передрук звідкілясь. І з сильним «східним» ухилом.

Ми з мамою вирішили достукатись до А. Кадирова. Може, хоч він допоможе? Адже гроші виділяються на республіку. Куди ж вони діваються? Нужденні все так само в пошуках хліба, поряд — іномарки.

Ніщо не змінюється в колообігу поруки.

28.02.

Тепер, Щоденнику, ми будемо всі разом! Ліана відкрила свою газету, Інал — свою, Алан створив газету «Крик».

Усі вони, плюс газета «Молодість», зібралися в одному неопалюваному коридорі напівзруйнованої будівлі, але в різних кімнатах.

Бухгалтерка мене уникає. Зате Алан радісно привітався. Причин його раптової дружньої прихильності може бути дві: газета терміново потребує матеріалів або не за горами нова гидота, підготована спільними «друзями».

Муса з міністерства приніс мені свої вірші й попросив «відредагувати». Це означає — написати заново, на цю саму тему. Моїх віршів не друкують. Гаразд, напишу йому.

Я подружилася з хлопцем-чеченцем зі Школи кореспондентів. Його звати Нух. Арабською Нух — ім’я Пророка Ноя! Ми часто сидимо й розмовляємо. Нух непогано пише. Хоче вступити до університету. Має 22 роки. Високий, красивий, із чорним кучерявим волоссям.

Чомусь Алан відразу незлюбив Нуха. Я розповіла Нухові про те, як усе влаштоване в редакціях, і він трохи занепав духом.

P. S. Чекали з мамою на комісію з Адміністрації. Вона не прийшла. Комісія мала перевірити умови нашого існування. А. Кадиров оголосив, що прожитковий мінімум у республіці на душу — 2300 рублів. Як не крути, в нас із мамою й близько не виходить потрапити під цей мінімум.

05.03.

Сьогодні Інал чіплявся, як міг. Річ у тому, що Інал — новий учитель етики в Школі кореспондентів! Ні, Щоденнику, ти не помилився — саме етики!

Нух, який навчається зі мною, не міг зрозуміти його зухвалої поведінки, і довелося пояснити Нухові про розмови на тему «орієнтації» та фантазій.

У газеті Цариця поставила наді мною начальником відділу Морґану. Я відразу сказала, що напишу заяву, у якій відмовлюся від цієї керівниці у зв’язку з її некомпетентністю. Статті не йдуть, бракуються. І створюється громадська думка, що я — «нахаба», можу «розкопати» те, що треба закопати «якнайглибше», і мене в багатьох виданнях стали цуратись як «непотрібного шукача правди».

З газет «Молодість» і «Крик» «перевірені й гідні» кореспонденти їздили на зустріч із американськими колегами. Зустріч була присвячена війні в Чечні з погляду очевидців. Що могли знати люди з редакцій про війну в Чечні, коли під час бойових дій їли в інших регіонах Росії, в біженцях, тушкованку?! Адже нікого з них не було тут під бомбами! Я поставила сьогодні це питання, і воно нікому не припало до вподоби.

Мене ж про майбутній форум просто колективно не повідомили.

Ще я була в уряді. Там було призначено збори письменників Чечні. Ведучий закликав говорити на зборах тільки чеченською мовою! Цей захід відвідали Ліана, Інал та інші відомі особи. Мене туди привіз своєю машиною Ґапур, чесний і простий чоловік, який ніколи не брав участі у чварах. Ґапур підвозив до уряду людей з усіх редакцій. На мене в залі багато хто дивився з нездоровою злістю й ненавистю. Ґапур сильно дістав!

— Як ти посмів привезти її сюди?! Цю російську… (нецензурна лайка), — почула я особисто, але Ґапур тільки суворо махнув на співрозмовника рукою, змусивши його замовкнути. Голова Спілки журналістів обминав мене, щоб і собі не дістати, боячись утратити загальну прихильність.

Усі дві години, що тривали збори, пройшли в стогонах пригноблених «друзів Пегаса». Поети й письменники вимагали матеріальні блага!

Інал устиг попередити, що друкувати мене не будуть, тому що він — єдиний у Чечні засновник «вірша-афоризму», і добре б мені продати або віддати йому всі свої афоризми (?).

Президія на сцені позіхала, серед чоловіків виділялася поетка з яскраво нафарбованим ротом. Вона виглядала зачарованим звірятком у страшному лісі. Письменники позували, мов кінозірки, фотоапарати клацали, як кулемети: тра-та-та.

Променем світла в нашому пеклі був чеченець арабського походження, Сабсабі. Сабсабі виявився доброзичливим до всіх, дав телефон для тих, хто негайно потребує допомоги: 22-24-01. Ще він оголосив, що всім, хто входить