Софія Юріївна Андрухович - Амадока

Ось звідкіля у мене шрам, Богдане.

Більше я нічого не пам’ятаю.

Пізніше ми з тобою довідалися, що Руслан ускочив за кермо темно-оливкового мікроавтобуса і просто через квітник і грядки з городиною покотився у напрямку полів за селом. З відчинених задніх дверцят по дорозі сипався вміст багажника: трощився зі святковим брязкотінням посуд, тріпотіли в повітрі, мов метелики, банкноти й марки, розсипались по баюрах старі фотокартки з валіз.

Пізніше ми довідалися, що рукорачани весь наступний день старанно визбирували, щоб повернути твоїй родині, всі речі до найменшої дрібниці, користуючись сонячною погодою. Вони шанували пам’ять твоєї баби Уляни, та й до батька ставилися з повагою.

Ми довідалися, що нас із тобою забрали до районної лікарні і що індичі яйця в моїх кишенях дивом залишилися цілими.

Що зі статуї Онуфрія зробили кілька гіпсових копій, а справжню скульптуру заховали в надійне освячене місце, відоме лише священникові і ще кільком особливо надійним особам. Отець Штунда тяжко побивався, що статуї бракувало тепер лев’ячої голови: видно, вона відвалилась під час удару об бетонний мур.

Нас із тобою було прощено, але повертатись до Рукорака навряд чи коли-небудь випадало. Ти не міг більше залишатися ні в рідному містечку, ні у Львові, в якому доти збирався прожити все своє життя. Найдужче боявся випадково наткнутись десь на Омеляна Майструка, побачити вираз його очей, на тебе спрямованих. Ти здригався щоразу, коли чув його прізвище.

Одужавши від фізичних ран, ти, Богдане, не зміг позбутися наскрізного сорому, який погнав тебе на схід, якнайдалі від тих місць, до яких могли докотитися чутки про випадок зі статуєю святого Онуфрія. Ти пригадував іноді ті сорок хвилин (що у твоїй уяві розтягнулись на цілі місяці), проведені у темряві підземелля, коли пережив солодке забуття. Мені було відомо, що ти мрієш про той час і той стан. Що хотів би його повернути. Хотів би залишитися там назавжди.

Твій батько виявився поза підозрами. Навіть більше — відігравав у подальшому розслідуванні роль постраждалого. Під час вашої останньої телефонної розмови він запевняв тебе, що уявлення не мав про Русланові наміри. Коли ти звернувся до нього за порадою, він, мовляв, зателефонував до батька однієї зі своїх колишніх пацієнток, із яким підтримував зв’язок, — пана Кравецького чи Кролевського, пенсіонера, в якого збереглись розгалужені зв’язки з людьми з різних сфер. Той, начебто, і вказав йому на Руслана, порекомендувавши його як знавця мистецтва, що цікавився старовиною і вмів вирішувати проблеми. Звісно, йшлося лише про допомогу в організації виставки в Луврі. Про те, щоб тимчасово позичити скульптуру і потім її повернути.

Виставка, до речі, мала великий успіх, навіть незважаючи на те, що триметровий дерев’яний янгол, розгойдуючи під стелею каплиці Людовіка XVI своє видовжене важке тіло, надсилав бентежний усміх не останній передсмертній скульптурі, виконаній майстром Пінзелем, а порожньому місцю.

Твій батько з печаллю в голосі зізнався, що він таки дав дозвіл Русланові забрати собі валізи з фотографіями, і старий посуд, і ще якісь дрібниці. Навіть сусіди твоєї покійної баби зацікавилися Руслановими пропозиціями і самі обміняли на гроші те, що залежалося на їхніх горищах і в підвалах, — усі ті єврейські речі з часів війни, про які давно вже ніхто не пам’ятав.

Але ж то були знімки бабиної сестри! — сердився ти. — Нікого з них більше немає, — сумно сказав твій батько. — Вони більше нікому з нас не потрібні.

Ти не міг йому вірити.

Я чула твій голос, коли ти сказав йому, що не бажаєш мати з ним справи. Що не хочеш нічого про нього знати. Ти вимагав, щоб усі чотири валізи з фотокартками наймолодшої сестри твоєї баби наступного тижня привезли тобі. Вони були тобі потрібні. Хоч ти й не знав, що з ними робити.

Перед тим, як виконати твоє прохання, батько знайшов у одній із валіз круглий порепаний камінь. То була голова Онуфрієвого лева, яка відпала від статуї під час зіткнення з бетонним муром. Лев’яча морда усміхалася тим самим бентежним усміхом, що й більшість Пінзелевих янголів. Не зрозумієш, чи то умиротвореність і спокій, чи хижий вишкір шаленця.

З чоловіком у темно-оливковому бусику стався дивний випадок. Він зупинив свій автомобіль посеред зелених просторів Меджибожа, замилувавшись білосніжним прямокутним будинком із арковими вікнами, що вимальовувався на тлі неба. Навколо нього, немов частини хмар, що опустилися згори, лежали півкруглі камені: найбіліші вилаштувалися рівними рядками поруч із будівлею, сірі лежали розсипом на певній віддалі, схилені під різними кутами.

Русланові знайомі, які, за домовленістю, мали прийняти від нього мікроавтобус і подбати про заміну транспорту, не могли повідомити поліції нічого конкретного. Одному з них повністю відібрало мову. Інший белькотів щось настільки несусвітнє, що краще б і він мовчав. Усі вони явно стали жертвами психотичної реакції.

Вони довго чекали, коли Руслан підійде до них, але той, здавалося, не міг відірвати погляду від якогось видіння. Обидві руки були підняті догори, ніби чоловік ловив на льоту футбольний м’яч, чи, може, захищався від рою бджіл, а тіло химерно викручене — так викручується людина, прагнучи роздивитись болюче місце на поясниці. Русланові очі вирячено застигли, рот перекривився, щелепи роз’їхались урізнобіч.

Коли знайомі нарешті наблизилися самі, то зрозуміли, що тіло чоловіка тверде і холодне, як камінь, хоч і зберігає зовнішній вигляд людського тіла. На колінах у нього лежала старовинна книжка в шкіряній палітурці, списана і змальована від руки вибляклими чорнилами. Під ногами недбало валялись оксамитовий футляр для Тори, корони, золота ханукія і келих, який використовують під час обряду обрізання. Всі ці предмети, крім книжки, згодом безслідно щезли. Давній записник повернули тому, кого вважали власником: твоєму батькові.

Його так і не змогли зняти з водійського крісла, що намертво приросло до чоловікових сідниць, — довелося випилювати разом із сидінням, щоб транспортувати до лікарні. Там крісло, звичайно, змогли відокремити від задубілого в надзвичайному спазмі тіла. Але від обширного крововиливу в мозок Руслан так і не відновився.

Згідно з одним із переказів про Баал Шем Това, у період, коли світові ще не відкрилася його святість, він служив провідником дітей меламеда з Городенки, а на обід ходив до раббі Хаїма. Його дружина Хая була благословенна знанням про Бештову велич, але пообіцяла нікому про це не розповідати. Істина відкрилась їй таким чином.

Якось Хаї довелося вирушити в дорогу, і вона попросила Бешта її супроводжувати. Дорогою вони зустріли язичника, що негайно заходився жбурляти камінням і лаятись останніми словами. — Нікому не кажи, що я зараз зроблю з цим поганцем, — сказав Хаї Бешт. —